Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

На сході донські козаки зайнялися вирішенням своїх внутрішніх справ. Козацькі полки в повному порядку, ешелонами, зі зброєю вільно переправлялися через територію України на Дон. Взагалі ж донські козаки були добрими нашими сусідами і гарантували спокій на східному кордоні.

Значно гіршою була ситуація на північному кордоні. Більш-менш спокійно було на відтинку по залізничній лінії Берестя — Гомель. Болота по річці Прип'яті були природною перешкодою й дуже утруднювали будь-яку акцію з боку Москви. Щодо північного кордону по лінії Гомель — Курськ — Старобільськ, який є найближчим до центральної Росії й не має жодних природних перешкод, то він був найбільш небезпечний. Цей відтинок кордону прорізує кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну.

У жовтні 1917 року в Росії стався переворот. Тимчасовий Російський Уряд на чолі з Керенським було скинуто. Влада перейшла до рук комуністів. Нова комуністична влада на Московщині на чолі з Леніним із завданням III Інтернаціоналу підняти всесвітню пролетарську революцію, звичайно, дивилася на молоду Українську Державу як на “буржуазну”, “капіталістичну”, “контрреволюційну”. Вже в грудні 1917 року московська комуністична влада цілком ясно виявила свої наміри. Вона почала зосереджувати значні сили червоної московської армії в районі Брянська, Курська, Воронежа. В Україну було скеровано тисячі комуністичних агітаторів, які проникли в українські частини, в громадські організації, на фабрики, заводи, в села. Неймовірну і шалену агітацію повели ці агенти комуністичної московської влади проти Української Держави і її Уряду.

Московська буржуазія, інтелігенція, офіцерство тікали з Московщини в Україну, рятуючись від жорстокого терору комуністів. Ці втікачі, хоч і були настроєні вороже проти комуністичної влади, та все ж не менше були настроєні і проти українського народу, який хотів незалежного життя від Москви. Проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт.

Російська інтелігенція іронічно і з презирством, сіючи зневір'я, ставилась до українського народу, на території якого вона рятувала своє життя.

Це були дуже тяжкі часи для молодої Української Держави. Як зовнішнє, так і внутрішнє становище її було дуже непевним. Державний апарат, керівні громадські і військові органи, як і армія, були в стадії початкової організації. До того ж невідомо було, які наміри мають австро-німецькі війська на західному кордоні України. Вони поки що тримались пасивно на своїх позиціях. Але одне було ясне — це перспектива неминучої війни з червоною Москвою. Кожний українець це чітко відчував.

На початку січня 1918 року московська армія рушила в Україну. Головні удари її були скеровані через Бахмач на Київ і з Воронежа та Курська на Харків. Останній напрямок для червоного командування мав особливе значення, бо, оволодівши Харковом та просунувшись далі на південь, червоні війська оволоділи б районом Донбасу, багатим на індустрію, а разом з тим вони перервали б сполучення між Доном та Україною.

Донські козаки, що не визнавали комуністичної влади Москви, також були в її очах осередком контрреволюції, яку треба було знищити за всяку ціну. Отже, під ударами московської армії опинились Україна і Дон. Загальна кількість московської армії, що наступала на Україну, налічувала від 35 000 до 40 000 бійців. Складалася ця армія на 40 відсотків з інтернаціонального елементу, серед якого на першому місці були латиші, китайці, жиди, мадяри з колишніх полонених, а решта — москалі-комуністи.

Невеликі за кількістю бійців українські загони в Харкові, Конотопі, Чернігові вступили в бій, але більш численні сили Червоної Армії примусили їх поступово відходити.

15 січня 1918 року московське військо вже зайняло Куп'янськ та Харків і просувалося на південь у Донецький басейн. Після жорстоких боїв українське військо змушене було відступити з Полтави й Конотопа, Бахмача та Чернігова. Утворилася безпосередня загроза для столиці України — Києва. На фронт проти наступаючих московських сил українське командування кинуло всі здатні до бою частини, навіть ті, що були в стадії формування й які мали лише кадри, склад яких не перевищував 50 — 60 багнетів. Але незважаючи на упертий опір, що його виявляли ці частини, вони не змогли стримати наступу московської комуністичної армії, несли великі втрати, і їхні ряди поступово танули.