Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

Уже з перших кроків, як тільки цю тактику було застосовано, наші передові частини швидко почали посуватися вперед. Гарматний вогонь “на картеч”, яким користувалися червоні, крім звукового і зовнішнього ефекту, не міг зробити великої шкоди для наших козаків. Останні щільно притискалися до мурів, ховаючись за кожним укриттям, тому особливих втрат людей не було.

Але як тільки українські козаки почали наближатися до площі біля “Арсеналу”, будівлі якого були ліворуч, а праворуч — старої будови, міцні касарні понтонного батальйону (3), то ворожий кулеметний вогонь набрав таких розмірів, що дальше просування наших частин було неможливим, бо у вузький проріз Нікольської вулиці було скеровано жерла щонайменше 15 кулеметів.

Треба було вогнем гармат ліквідувати ці смертоносні вогнища. Не було часу вибирати відповідні позиції для батарей, крім того, була небезпека, що обслугу гармат можуть перестріляти, бо в запіллі наших частин знову розгорілася стрілянина. На розі Нікольської (2) і Суворовської (4) вулиць було встановлено гаубичну гармату, яка й відкрила вогонь по “Арсеналу” та по касарнях понтонного батальйону. Другий і третій постріли гаубиці влучили у касарні понтонного батальйону. Звідти стрілянина припинилася. З технічних причин гаубиця не змогла обстріляти “Арсенал”. Наші частини швидко зайняли площу перед “Арсеналом”, а частина з них увірвалась у касарні понтонного батальйону. Там було обеззброєно до 2000 російських солдатів, їм було наказано негайно покинути Київ.

Між тим з “Арсеналу” ворог і далі інтенсивно обстрілював з кулеметів наші частини. Стріляло до 9 кулеметів. Час від часу з арсенальської брами вздовж Московської вулиці (5) в напрямку площі стріляли ворожі гармати, але без великої шкоди для наших частин. Штаб Гайдамацького Коша вирішив штурмувати “Арсенал”, закидати ручними гранатами його вікна та через них увірватись усередину. Перший штурм скінчився невдачею. Понісши втрати, козаки відступили під укриття сусідніх будинків. Відновилася стрілянина, причому з нашого боку під обстріл було взято вікна “Арсеналу”. Гарматники, не маючи змоги стріляти по “Арсеналу” із своєї позиції, рішилися на відважний крок, який можливий тільки в умовах громадянської війни під час бою в місті. Вони руками викотили гармату на площу і відкрили прямий вогонь по будинку “Арсеналу”, але за кілька хвилин більшість обслуги її було забито чи поранено. До того ж це не дало корисних наслідків, бо гранати лише черкали грубі мури “Арсеналу”. Наступила темрява. Бій затихав. Виставивши охорону, змучена піхота відійшла до Лаври на спочинок. Взяти “Арсенал” у той день не пощастило.

Ліва колона у складі Юнацької Школи і полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, зайнявши будинок Юнацької Школи на Печорську, цілий день вела бій в районі Школи, але з огляду на міцний вогонь з боку комуністів просунутися вперед не змогла.

Ніч пройшла в стрілянині.

На другий день було вирішено продовжувати атаку “Арсеналу” після обстрілу його гарматним вогнем. Позицію для батарей обрали на київському іподромі (6).

За два дні бою українські частини зазнали порівняно невеликих втрат, а саме: у нас було забито до 60 старшин і козаків, таку ж кількість було поранено. Коли наша піхота зайняла старі позиції, несподівано у вікнах “Арсеналу” замаячили білі прапори. Арсенальні вирішили капітулювати. Здалося їх до 1500 люду. Головачі їхні встигли вночі втекти. Арсенальців арештовано і відправлено до в'язниці “Косий капонір” при київській фортеці.

У дворі “Арсеналу” було знайдено до 10 розстріляних вільних козаків. Бойова організація “вільних козаків” складалася переважно з української молоді, учнів, студентів, робітників, що добровільно пішли на підтримку війська.

Розстріли, що їх масово почали застосовувати московські комуністи, справили гнітюче враження на козаків і страшенно їх обурили. Ці факти показали, що комуністи, розпочавши війну, не мають жодних сантиментів: полонених розстрілювали, поранених добивали. Для московських комуністів не було жодних законів гуманності, прийнятих людством, відкидали вони й принципи загальноприйнятої людської моралі.

“Смерть буржуям!” — ось гасло, з яким ішло в Україну московське червоне військо. Буржуями вони вважали й українського робітника, і селянина, й інтелігента, що брали зброю в обороні свого святого права — створити власну Українську Державу, незалежну від Москви.