Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

Внаслідок постанов цих з'їздів як на фронтах, так і в запіллі поза волею російського командування розпочалося стихійне формування українських частин. Залежно від кількості українських вояків у тій чи іншій частині формувалися сотні, курені, дивізії.

У самому Києві по весні 1917 року сформовано 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Сформовані українські частини, згуртовані національною дисципліною, незабаром придбали повагу серед російського командування на фронті; бо в той час, як частини з російських солдат часто-густо покидали самовільно фронт, їхнє місце в окопах займали дисципліновані невеликі українські частини.

Незважаючи на такий стан речей, вище російське командування, як і Тимчасовий Російський Уряд на чолі з О. Керенським, продовжували активно перешкоджати формуванню українських частин.

По весні 1917 року на західному фронті союзних армій розпочався загальний наступ. Для його підтримки російська армія мусила виявити оперативну активність. Не маючи певності щодо боєздатності російських частин, Тимчасовий Російський Уряд дав дозвіл на формування одного українського корпусу та кількох окремих відділів. Для цієї мети було призначено 34-й армійський корпус, який переформовано в 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Під час наступу влітку 1917 року цей корпус було призначено до складу ударної групи, що мала завдання прорвати фронт австро-німецьких військ у районі південніше Тернополя. 1-й український корпус блискуче виконав своє бойове завдання, зайнявши першу і другу лінії ворожих окопів, але тому що майже всі російські корпуси відмовилися наступати, то ворог контратакою відкинув на попередні позиції 1-й український корпус, який до того зазнав великих втрат. Це була остання спроба російської армії перейти до активних дій. Цс був ніби останній її конвульсивний рух.

Хоч офіційно російський уряд погодився на формування українських частин, але про його ставлення до цих частин може засвідчити такий приклад: 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького на вимогу російського командування було відправлено на фронт з огляду на вищезгаданий наступ. Одначе в п'яти кілометрах від Києва, на станції Пост-Волинський, ешелони цього полку вночі було раптово обстріляно кулеметним вогнем, а полк обеззброєно.

Після невдалого наступу влітку 1917 року в лавах російської армії запанувала повна деморалізація. Солдати самовільно покидали фронт. В окопах залишалися поодинокі російські частини разом з українськими. Фронт фактично було оголено. Війна скінчилася. Частина російських військ перейшла на бік комуністів. Українські частини почали пробиватися в Україну.

В жовтні 1917 року влада в Москві перейшла в руки комуністів. По дорозі в Україну більшість українських частин було обеззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях, та тільки поодинокі відділи прибули в Україну. Отже, тільки незначна кількість їх змогла взяти участь у боротьбі з Москвою на рідних теренах.

У жовтні 1917 року Українська Армія фактично складалася з таких частин:

1. 1-й український корпус у складі двох дивізій. Командир — генерал Павло Скоропадський.

2. Дві піхотні дивізії у складі 8 полків, що формувалися в Києві.

3. Один кінний полк у Києві.

4. Піхотна Юнацька Школа в Києві.

5. Кілька батарей в стадії формування.

6. Автопанцерний дивізіон у Києві.

7. У різних місцях України формувались українські частини різного роду зброї, але вони мали тільки кадри, які разом з тим зв'язані були залоговою службою в місцях їхнього розташування. Всього до 60 000 багнетів.

Багато надій покладалося на ті українські частини, що сформувалися на фронтах. Вони нараховували до 500 000 бійців при відповідній кількості артилерії і допомогових військ. Одначе з огляду на ситуацію, яка утворилася на території України у зв'язку з початком війни з Москвою, де запанували революційні деморалізуючі обставини, більшість цих частин примушена була демобілізуватися ще по дорозі в Україну.

На західному кордоні України по річці Збруч ситуація була невиразна. Австро-німецькі війська, не маючи перед собою жодних перешкод для руху вперед (бо бойову лінію фронту російська армія майже покинула), трималися пасивно та жодних агресивних намірів не виявляли, хоч відчувалося, що такий стан довго тривати не буде. Далі на південь по річці Дністер румунське військо, захопивши Бессарабію, обмежилося наведенням спокою й ладу в цій області. Найбільшу небезпеку являли собою мільйони самодемобілізованих солдатів російської армії, що в безладдю, як хмари сарани, прямували через Україну до Росії, вчиняючи всюди по дорозі заколоти й бешкети. Деякі частини, як наприклад 2-й гвардійський корпус, зберігши свою організацію, перейшли на бік комуністів та під проводом комуністки Євгенії Бош готувалися йти на Київ, щоб знищити “буржуазну” Українську Центральну Раду. Підтримання ладу на західному кордоні було покладено на 1-й український корпус, але його сили під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем. На південному чорноморському відтинку було спокійно.