Всеволод Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921)

Бракувало ще грошей. 25. XI. виїхав командант полку з невеличким відділом до містечка Мир, бо, не дивлячись на всі обіцянки, що слали телефоном комітети і начальники, нічого не надсилалося, без грошей же не міг полк покинути свого розташування біля магазинів Осиповщини та рушити в разі потреби на Україну.

В Мирі члени комітету зустріли прибувших настільки радісно, що це викликало сумнів. Але радість ця зменшилася, коли командант повідомив, що коли він не вернеться до полудня 26. XI. до полку (штаб полку в селі Кирилівці 40 кільом. від м. Мир), то полк прийде за своїм командантом, з усіма наслідками такого приходу.

Ця заява вплинула так, що голова комітету відрадив командантові полку лишатись в окремому помешканні, ранійш йому визначеному, та запросив його до своїх апартаментів.

Рано на другий день гроші, хоч і не без торгів, були видані і командант полку виїхав до своїх.

Тим часом у полку з розпорядження помішника команданта полку, сотника Андрієнка, скликано опівдні нараду всіх командантів сотень, курінних та по двох вибраних від козаків кожної сотні і фахової команди, щоби передати рішення, що робити в разі, коли б не повернув командант полку, а також для вирішення дальшої поведінки я разі його щасливого повороту.

Врешті командант полку повернув і почали радити, що робити. Загальний настрій був пробитись зі зброєю на Україну і просити там уряд, щоби полк залишено навіки, як кадровий полк української армії.

Після пропозицій штабу полку, полк вирішив приняти назву як свого шефа кошового отамана Костя Гордієнка, як рішучого і свідомого ворога царя Петра I, борця за незалежність і за демократичний устрій України, який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї.

Цією постановою полк народився та прибрав своє ім'я, яке проніс через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.

Ще з 22-го XI. почали ми розвідку, щоби виявити, що робиться довкола та відшукати нашу армійську раду.

Дня 27-го листопада виявилось, що крім Поляків – 2 сотень уланів, які стояли між нашим штабом та Несвіжем і Ґренадирського куріня імени Наливайка, що був розташований 8 кільом. на південний захід в околицях залізничої стації Мир, стоїть ще на Слуцькому гостинці у селі Синява також самочинно сформований полк імени Шевченка, який відокремився зі складу 24. російського корпусу та має до 1500 багнетів, але тільки 20 старшин воєнного часу; щодо IX. корпусу, який стояв проти Барановичів, між залізницею на Минськ та м. Ляховичі, то він хоч справді мав українську більшість, але був у стані повної деморалізації та розкладу. Старшини там здебільша Росіяни, а то ще гірше "малороси", тому і прірва між ними та вояцтвом (що була теж велика навіть у одноплемінних московських ґренадирів) в IX. корпусі підсилювалась ще національними ріжницями та утворювала ґрунт для ексцесів й масової дезерції. На цей корпус годі було числити.

Вже своїм революційним відокремленням Українці із Західнього фронту російської армії стали на становище майже ворогуючої сторони, тому зрозуміло, що вся наша поведінка того часу може бути схарактеризованою одним словом – "поготівля".

Варти та стежі на поблизьких залізничих перестанках – озброєні застави зі скорострілами, висунені в сторону шляхів, які ведуть до району зосередження, повна непевність завтрашнього дня, а головно повна відсутність директив та вказівок. А проте російська влада почала низку спроб проти національних частин. Дня 29. листопада були розброєні сусідні з нами дві сотні польських уланів, а ми, довідавшись про те, вислали до них три вози зброї зі складів штурмовиків та складів III. Сибірського корпусу, яких ми були повними господарями.

1-го грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2 сотні 25. Сибір. полку з панцирним дивізіоном та гарматами. Одночасно з містечка Мир мали виступити збройні відділи до 1000 багнетів ріжних частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з Минська.

Одначе Несвіжську групу цілковито несподівано розброїли Поляки (яких вважали розброєними) – група з м. Мир відмовила послуху, а червоногвардійці не прибули. Але ясно було, що те, в чому не пощастило нині, може вдатися завтра.

Нарешті 3 грудня надійшли зв'язки від Василя Тютюнника з інформаціями про III. Універсал і про плян, знову утвореного з армійських рад Західнього та Північного російських фронтів, революційного комітету – прорватися на Україну.