Роман Коваль - Коли кулі співали

Відродження козацтва 1917 року відбулося на найдзвінкішій ноті — бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров — і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про «права і вольності» (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу і порядок у ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.

Як це було?

Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва.

Почалося все у Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.

І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.

Козацький відділ зростав швидко. Першими зголосилися до Гусаківської сотні Гнат Карпенко, Євмен Орленко (згодом сотник), Мехтодь Русалівський-Грім (заспівувач), Ларіон Кордюк (сурмач), Павло Квашенко (писар), Максим Іванченко, Семен Іванченко, Іван Вдовиченко-Ремез, Софрон Рябенький-Мовчан, Іван Думанський, Максим Вдовиченко, Вівсей Рудченко (Рудниченко?), Улас Смоктій, Платон Соколенко, Тиміш Пономаренко, Дементій Лозовий, Спиридон Фартушний, Іван Лісовенко, Сидір Білобрух, Іван Рябенький, Максим Рябенький, Микита Рябенький із сином Самійлом, Охрім Заграничний із сином Василем, Филимон Оксененко, Петро Ткаченко-Залізняк, Стратін Хавалко, Ксенофонт Русалівський, колишні матроси броненосця «Потьомкін» Самійло Вусатий і Марко Монастирський. [2] [2] Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини // Шевченків край. Історико-культурологічні нариси. — Київ: УЦНК «Музей Івана Гончара», ГО «Фонд Івана Гончара», 2005. — С. 132; Іванченко М. Вільне козацтво і Черкащина // Черкащина в контексті історії України. Матеріали першої науково-краєзнавчої конференції Черкащини (до 50-ліття утворення Черкаської області). — Черкаси: Ваш Дім, 2004. — С. 213–214.

Назвали вони себе вільними козаками, — мабуть, на противагу тим козачкам, що служили «царю-батюшкє». «А ми вільні! Ми — козаки!»

Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.

Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в «Киевской Старине». Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян. [3] [3] Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини // Шевченків край. Історико-культурологічні нариси. — Київ: УЦНК «Музей Івана Гончара», ГО «Фонд Івана Гончара», 2005. — С. 132. Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.

Юрій Тютюнник писав про нього: «Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували». [4] [4] Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. — Львів: Універсум, 2004. — С. 49.

Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. «Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво». [5] [5] Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини… — С. 133.

У козацтво йшли насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів — утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах.