Роман Коваль - Коли кулі співали

І не тільки навкруги Чигирина…

Повернуться в Ксаверове брати Блажевські разом з батьком Теофілом. Влетить до рідного Суботова на тачанці Іван Компанієць у сивій шапці з червоним шликом. Завиє вовком у холодноярській землянці Андрій Чорнота, навчаючи козаків нового сигналу-пароля. Прискочить випити за воскресіння звенигородський кошовий Семен Гризло. За чаркою він помириться зі своїм лісовим товаришем Іваном Лютим-Лютенком. А отаман Келеберда гарматною стрільбою з Нагірного узвозу сповістить про відновлення української влади у Вереміївці. Нестеренко-Орел поведе селян Компаніївки «доярмаркувати» у Єлисаветград. А Мамай-Щириця і Савченко-Нагірний — кожний зі свого берега — візьмуться, як і раніше, «регулювати» пароплавство на Дніпрі.

Знову вступить до підпільної української організації «Холодний Яр» штабс-капітан російської армії Григорій Яковенко, щоб почати свій шлях до слави. Здійсниться мрія інженера-підпільника із Золотоноші Леоніда Мушкета, і він передасть свої унікальні винаходи українській владі.

З Чорного лісу виїде Денис Гупало з братами. І знову люди дивуватимуться його довжелезному оселедцю. А у Мельниках з усіх кутків збігатимуться дівчата — бо ж Андрій Чорнота повернувся!

Підніметься на Вовчий Шпиль, щоб роззирнутися на рідну Чигиринщину, отаман Юхим Ільченко.

Напередодні нового бою дістане клаптик паперу отаман Чорний Ворон (Чорноусов) і нашкрябає олівцем біля вогнища:

Чи сподівався отаман, що його вірші будуть опубліковані в книзі, та ще й в Самостійній Україні? А це сталося…

Ні, не спочили вони навіки. Вони живі. Недаремно ж у 1920-х по селах гомоніли люди, що не такі були отамани, щоб дати себе вбити…

Люди не помилилися — он вже іржуть коні добродіїв з лісу. В гриви дівчата вже встигли заплести різнокольорові стрічки.

Лунає й бадьора пісня припорошених пилом доріг степовиків отамана Блакитного.

Що, може, хтось не чує?

Хлопці з Криворіжжя, вклонившись Холодному Яру, йдуть у Мошни. А з куряви визирають усміхнені гайдамаки Чорного Ворона (Скляра).

Чорний Ворон знає: цього разу на нараді в Мошнах він переконає товаришів йти на Київ…

Майже століття забуття не перекреслило віри батьків-отаманів у свій народ. На обличчях вічних повстанців грає зухвала усмішка, а гострі очі звично шукають ворога. Бо що то за життя без ґерцю?!

У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми — свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, — цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.

Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість — зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» — спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917–1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної «етнографічної маси» несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили — українського козацтва.

Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: «У ньому (українському народі. — Ред. ) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків — та здобувати над ними блискучі перемоги». [1] [1] Троцький Л. Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине // Доценко О. Зимовий похід. — Варшава: Український науковий інститут, 1932. — С. 150.