Федор Турченко - Микола Міхновський - Життя і Слово

На сприйняття Міхновського його сучасниками і нинішнім суспільством особливо впливає також той факт, що його опонентами і жорсткими критиками були видатні діячі українського визвольного руху, у тому числі М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Б. Мартос, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. До їхньої точки зору в українському суспільстві прислуховувалися за життя Миколи Міхновського і прислуховуються тепер.

Наведемо для прикладу деякі оцінки особи Міхновського, які дав 1924 р. у своїх «Споминах» М. Грушевський. Так, згадуючи про свою першу зустріч з Міхновським у Львові у другій половині 90–х рр. XIX ст., він охарактеризував його як людину «зі здібностями і ще більшими амбіціями, із сильним нахилом до демагогії». В іншому місці «Споминів» він писав про Міхновського, як про людину, що її «нервовість (неврастенічність) і сим, очевидно, спричинювана нетактовність і несподіваність в поведінці… насторожувала до нього українське оточення і звичайно викликала контрманеври його заходам». А описуючи початок Української революції, Грушевський у своїх спогадах, написаних на початку 20–х рр., зазначав, що «ліве крило Центральної Ради непокоїла доволі рухлива, а головно криклива організаційна робота, кажучи по теперішньому, фашистського напрямку… Провідником і одинокою пружиною сього руху був Микола Іванович Міхновський» [1] Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 109, 88. . Подібні оцінки зустрічаємо в текстах інших відомих діячів українського визвольного руху, і на сторінках цієї книги вони представлені повною мірою.

Багато сучасників Міхновського (а слідом за ними і деякі нинішні дослідники), зачарованих магією особистості Михайла Грушевського та його видатних соратників по діяльності на ниві українського державотворення, сприймали і продовжують сприймати такі оцінки діяльності Міхновського, як беззаперечну істину. Однак факти свідчать, що підстав для такої сліпої віри немає. До оцінок лідерів українського державотворення своїх політичних опонентів слід ставитися так само критично, як і до оцінок інших, менш відомих мемуаристів. Для історика, який прагне об'єктивності, це очевидно. В оцінках Міхновського Михайлом Грушевським простежується певний політичний інтерес та ідеологічна заангажованість. Це стане зрозумілішим, якщо зважати на те, що «Спомини» були написані в 1924 р., коли Грушевський тільки–но повернувся з еміграції в Радянську Україну і міг перебувати в залежності від політичної кон'юнктури.

Існувало й певне інтелектуальне середовище, яке створювало умови для неприйняття більшістю учасників українського визвольного руху особистості Миколи Міхновського, його самостійницького оточення і світоглядних позицій. Життя і творча діяльність Міхновського припали на період, коли в суспільно–політичній думці України панувала народницька ідеологія, в основі якої був філософський позитивізм. Політична незалежність перебувала «поза межами можливого». Українська нація сприймалася як безкласова, і в цій її особливості вбачалася величезна перевага над іншими націями. Майбутнє ж українське суспільство уявлялося соціалістичним, причому вважалося, що відносини між націями Російської держави (як, до речі, і всіма іншими європейськими націями) будуватимуться на федеративних засадах. Існувало тверде переконання, що соціалізм і федералізм — це магістральна тенденція розвитку людства на найближчу і віддалену історичну перспективу, що це — тверда запорука миру і процвітання народів Європи, а ті, хто не погоджується з цим, — реакціонери, ретрогради або просто обмежені люди.

Погляди Міхновського різко контрастували з цією соціал–федералістичною легендою, у полоні якої тоді перебувала українська національна еліта, освічене українське суспільство. У цьому відношенні Міхновський не став «дитям свого часу». Оглядаючи його життєвий шлях, складається враження, що він взагалі перебував в іншому, ніж його сучасники, часовому вимірі. Тодішня українська інтелігенція не готова була визнати природність, органічність інших поглядів. Носії цих поглядів були приречені на роль маргіналів українського політикуму. Лідери українського руху відмовляли їм навіть у праві на існування, на дискусію з ними, хоча ці люди, без сумніву, мали це право, що підтвердила історія. Адже з іменем Міхновського та його соратників пов'язаний цілий суспільно–політичний рух у Наддніпрянській Україні початку XX ст. — самостійницький рух. У кінцевому рахунку (хоча й у цілком інших умовах) цей рух втілився в незалежній Українській державі, проголошеній в 1991 р. Прихильники самостійницького руху завжди підкреслювали особливу роль у його становленні та розвитку М. Міхновського. За їхніми переконаннями, діячів такого масштабу, як Міхновський, в історії України останнього десятиліття XIX ст. — першої чверті XX ст. було небагато, а їхній вплив на громадсько–політичні процеси в суспільстві важко переоцінити. Долаючи опір опонентів, вони формували навколо себе нову реальність, нове соціально–політичне середовище, де самостійницькі ідеї були не лише зрозумілі, але й сприймалися як цілком природні й украй необхідні. Своїм життям і діяльністю вони торували політичні шляхи для цілої нації. Недостатньо сказати, що це було нелегко і вимагало від них особливої мужності. Аналізуючи феномен того, що називається «цивільною відвагою», Олена Теліга у статті «Партачі життя» називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою взірцями такої відваги. «Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок, — зазначає Теліга, — відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків» [2] Теліга О. Партачі життя (До проблеми цивільної відваги) // Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги. — (Б.м.), 1947. — С. 93. . У тодішньому середовищі це були «білі круки» — люди, яких та сама О. Теліга відносила до «когорти лицарів абсурду». Але вони вперто йшли «проти течії». Їм рідко вдавалося переживати радість перемоги. Таке їхнє життя не створювало умов для душевного комфорту, спричиняло особисті драми. Але, разом із тим, це була драма українського визвольного руху, яка обернулася національною трагедією небачених масштабів. Однак в історичній перспективі саме їхнім ідеям належало майбутнє. Інші люди в інших історичних обставинах згадали, що писав і про що свого часу говорив Микола Міхновський і його однодумці, здійняли їхній прапор і заговорили їхніми словами.