Федор Турченко - Микола Міхновський - Життя і Слово

У статтях і монографіях, присвячених цим історичним постатям, прийнято звертати основну увагу на їхній внесок у національне відродження, визвольну боротьбу, особливо у створення першої в XX ст. незалежної Української держави. Напевне інакше на початковому етапі відродження української історіографії, у якому ми все ще перебуваємо, не могло й бути. Після довгих десятиліть цілеспрямованої фальсифікації історії України, яка проводилася радянською ідеологічною машиною, ми ще довго будемо по крупинках збирати факти про наше минуле, очищати їх від антинаукових інтерпретацій, прагнучи побудувати на їхній основі сучасні історіографічні концепції. І ще довго нашу увагу будуть привертати яскраві особистості Української революції, їхні погляди і вчинки. А також трагізм того покоління, яке опинилося в таборі переможених. Переможеною виявилася разом із ним і Україна, — зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, вона врешті–решт втратила і державну незалежність. Того самого часу сусіди України по Східній і Центральній Європі — поляки, чехи і словаки, фіни, литовці, латиші, естонці – зуміли зберегти свою державність і затвердити національну ідентичність.

Після поразки настав час переосмислення. Переможені постали питанням: у чому причина катастрофи? Може, українці не були готові до незалежного існування і взагалі не мали шансів на перемогу? Якщо це не так, то на кого припадає відповідальність за поразку? Наскільки адекватними історичній ситуації були дії національної еліти? Вичерпної відповіді на ці запитання в сучасній історіографії немає. Але саме ці запитання неминуче постають, коли історик аналізує місце і роль того чи іншого українського політичного діяча в передреволюційних і революційних подіях. У центрі уваги вони опиняються і при аналізі життєвого шляху Миколи Міхновського — героя нашої книги.

Тепер уже загальновідомо, що Міхновський ще з початку XX ст. пропонував шлях, який досить довго не сприймався більшістю політичної еліти Наддніпрянщини, — шлях до повної незалежності України. Уже цим він різко відрізнявся від переважної більшості діячів українського національного руху, політична програма яких довгий час обмежувалася вимогами національно–територіальної автономії України. Українська еліта не пішла за Міхновським. Це визначило його місце у тодішньому українському суспільстві. У плеяді діячів українського руху його постать стоїть осібно. Прижиттєве коло однодумців і друзів Міхновського не було дуже широким. За свого життя він не мав широкого суспільного визнання, особистого тріумфу, який випадав на долю інших.

Того ж часу відгуки про нього залишили багато сучасників, як знайомих і друзів, так і противників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широким — від екзальтовано–апологетичних до вкрай негативних. Але незважаючи на протилежні оцінки, тексти спогадів мають багато спільного: майже в усіх випадках перед читачем постає не жива людина з її шуканнями, пристрастями, злетами і падіннями, досягненнями і помилками, а позначений знаком «плюс» чи «мінус» символ, суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло й бути, адже всі ці оцінки давалися політично заангажованими людьми, від яких годі було чекати об'єктивності і неупередженості.

Основу негативного підходу до Миколи Міхновського було закладено ще його сучасниками, політичними опонентами, активними учасниками українського національного руху автономістсько–федералістичної орієнтації, послідовними противниками самостійницької лінії. Як правило, до оцінки Міхновського вони підходили з найвищою мірою вимогливості і, здається, вимагали від нього більше, ніж від себе і своїх однодумців — політичних опонентів Миколи Івановича. Якщо навіть і говорилося про якийсь позитивний вплив Міхновського на розвиток українського руху, то тут же застерігалося, що він нівелювався, знецінювався негативними рисами його характеру. Напевне, іншого від своїх опонентів Міхновський не міг і чекати. Така доля людей, що занадто виділяються своїми поглядами і поведінкою. Суспільство часто сприймає їхню діяльність як виклик і ставиться до них насторожено, вважаючи, що вони безпідставно протиставляють себе більшості, особливо коли це відбувається у такій специфічній сфері людського життя, як політико–ідеологічна.

Міхновський не боявся протистояти політичній більшості і часто йшов на це, як нам здається, цілком свідомо. Ця обставина робила його дуже вразливим для критики, хоча аргументи Міхновського часто були беззаперечними. У дискусіях з Міхновським у його опонентів часто не вистачало доказів і вони переходили на другорядне, випадкове, особисте. Взагалі, на оцінках Міхновського мемуаристами лежить щільний пласт політичних нашарувань, через які його реальний образ виглядає нечітким, розмитим, спотвореним.