Федор Турченко - Микола Міхновський - Життя і Слово

До постаті М. Міхновського вчений звернувся ще в кінці 1980–х рр., коли ця тема була, м'яко кажучи, небажаною для тогочасної науково – історичної номенклатури. А вже в 1992 р. у співавторстві з І.Ф. Курасом та Т.С. Геращенко в «Українському історичному журналі» була опублікована перша в українській історіографії системна розвідка «М.І. Міхновський: постать та тлі епохи». Вона окреслила контури майбутньої книги, публікація якої стала можливою тепер. Крихта за крихтою Ф. Турченко зібрав такі скупі документальні матеріали про М.І. Міхновського. Досліджено джерела архівосховищ Києва, Львова, Харкова, Москви, Краснодара, що дало змогу реконструювати біографію Міхновського. Сторінка за сторінкою книга розкриває власну творчу лабораторію історика. Ф.Г. Турченко полемізує із першими біографами Міхновського, зрозумів, чому сучасники вже в 1920–х рр. спотворили його життєпис, заклавши тим самим на довгі роки основу негативного підходу до висвітлення його образу. Основний лейтмотив книги Турченка про Міхновського — це достовірність фактів. Мабуть, тільки такою може бути методологія праці історика, якщо мова йдеться про занадто контраверсійну, суперечливу постать.

Ф.Г. Турченко демонструє зразки фахової майстерності, аналізуючи програмні положення документів, створених М.І. Міхновським, що довго були в центрі дискусії щодо мети і завдань українського національного руху. Це стосується, насамперед, «Самостійної України» та «Десяти заповідей». Конкретно–історичний підхід дає можливість Ф.Г. Турченку сміливо і переконливо довести безпідставність одного із найживучіших стереотипів у сприйнятті образу Міхновського. Це стосується його лозунгу «Україна для українців». Вороги Міхновського трансформували цю заповідь у шовіністичну: «Україна лише для українців». Якщо ж говорити про становище українців на початку XX ст., то програмний лозунг «Україна для українців» якраз найповніше відбив основну мету національного руху. «Десять заповідей» не були спрямовані проти російського, єврейського чи польського народів. Вони були спрямовані проти русифікації, проти зненаціоналізованої української еліти, проти тих, хто позбавляв українців національної політики, економіки, культури.

Ф.Г. Турченко так само сміливо стає на захист М.І. Міхновського, якого і сучасники, і недалекі нащадки звинувачували в антисемітизмі. Так, на жаль, склалось в українській історії і в сучасному громадсько–політичному житті, що будь–який більш–менш помітний національний рух українців, якщо він спрямовувався на власну самоідентифікацію, а значить; на виокремлення серед оточуючих його національностей (а це — євреї, росіяни, поляки, татари та ін.), відразу починав зазнавати звинувачень у юдофобському характері українського руху. Ярлики антисемітів приклеїли не тільки М. Міхновському, а й М. Грушевському, С. Петлюрі, С. Бандері та ін. Такі сентенції формують хибне уявлення про ставлення до єврейства як мірила національного характеру будь–якого суспільного руху. Не єврейська проблема була і є для українців визначальною. І націоналізм Міхновського — це не антисемітизм чи русофобство, а захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців, на протидію їх денаціоналізації.

Досліджуючи Життя (а це справді було велике життя великої людини) і Слово (а це також було і є велике слово–заповідь до всіх українців, які прагнули відчувати себе такими) Миколи Міхновського, Федір Турченко тим самим розкрив глибинні підвалини українського національного руху. Якщо ми хочемо і прагнемо осягнути суть українства, неупереджено дослідити свою історію, вирватися з обіймів великодержавної російської історіографії, що все ще тяжіє над нами, такі книги і такі українські герої сприятимуть цьому. Впевнений, що книга професора Ф.Г. Турченка «Микола Міхновський: Життя і Слово», якщо її уважно прочитати і осмислити, навіть те, що не сказане автором, але читається між рядками, допоможе українізм краще зрозуміти власну історію.

Олександр Удод, доктор історичних наук, професор

Події, описані у запропонованій читачу книзі, хронологічно охоплюють останні десятиліття XIX — першу чверть XX століття. На цей період випало піднесення українського національно–визвольного руху, який переріс в Українську революцію і привів у січні 1918 р. до проголошення незалежності України. Бурхливий час висунув цілу плеяду видатних українських політиків, мислителів, діячів національної культури, учених. У кожного з них був власний життєвий шлях і своя дорога до національної ідеї, кожен із них у міру розуміння життя і своїх можливостей боровся за кращу долю українського народу.