Федор Турченко - Микола Міхновський - Життя і Слово

Отже, коли на початку 40–х рр. XIX ст. молодий священик Іван Міхновський прибув до Турівки, це був своєрідний культурний центр, створений зусиллями шляхетного поміщика, ученого, музиканта і мецената, українського патріота Миколи Маркевича. Не викликає сумніву, що особа такого масштабу справляла значний вплив на всіх освічених жителів села. Не зайвим буде нагадати, це не був виключно інтелектуальний вплив: поміщик був справжнім господарем села і володів 800 душами кріпаків.

Невідомо, з якими політичними настроями прибув молодий священик до Турівки. У духовній семінарії йому прагнули прищепити великоруський патріотизм, відданість правлячій романівській династії, зверхнє, а то й неприязне ставлення до всього українського. Чи зумів він протистояти цьому тиску, чи виробив у собі досить поширену в ті часи «подвійну лояльність» (прихильне ставлення до Російської імперії — на службі, любов до рідного краю, до України — поза службою), чи навіть став українським патріотом — це запитання залишається без відповіді. Але цілком зрозуміло, що молодий священик не міг бути нелояльним до поміщика, навіть якщо б захотів. Влада поміщика в селі була майже безмежна, і він легко усунув би Міхновського з села. Але цього не сталося, і стосунки священика з відомим українським істориком продовжувалися понад 15 років, аж до смерті останнього 1860 р.

Статус священика диктував Івану Міхновському певні норми поводження, у тому числі й у стосунках з поміщиком, власником кріпаків – більшої частини місцевої парафії. Він був просто зобов'язаний відвідувати сім'ю Маркевичів, особливо у дні релігійних свят. Це було важливою частиною його священницької місії. Відносини цих двох освічених людей за роки спілкування, напевне, набули неформального характеру. Цьому могла сприяти і та обставина, що Церква Всіх Святих у Турівці стояла неподалік від поміщицького маєтку. Не викликає сумніву, що один з небагатьох освічених людей села, священик Міхновський мусив читати і знати твори Маркевича, бо необізнаність з ними, слушно зауважує Олександр Стовба, «могла бути образою для автора» [32] Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських. — С. 85. . Мабуть, не були таємницею для Міхновського і тісні зв'язки Маркевича з Шевченком; Міхновський міг бачити чи навіть спілкуватися із Шевченком під час його відвідувань Миколи Маркевича в Турівці.

Що ці передбачення мають під собою реальний ґрунт, свідчить стаття священика Володимира Міхновського, старшого сина Івана Міхновського, опублікована 20 січня 1902 р. в «Полтавских епархиальных ведомостях» під назвою «Освячення нового храму». Стаття присвячена новозбудованій у Турівці церкві, яку поставили замість старої, де Служба Божа велася впродовж 120 років. Саме у старій турівській церкві свого часу служив Іван Міхновський, і Володимир з гордістю пише про тісну співпрацю на духовній ниві свого батька з істориком Миколою Маркевичем.

Іван Міхновський прожив довге життя — 83 роки. Був він людиною величезної фізичної сили і, за свідченням дружини його онука, української акторки Г. Совачевої, міг зігнути мідну копійку між пальцями, а одного разу переміг у бійці з декількома рибалками — браконьєрами [33] Уривки до спогадів Г. Совачевої // Самостійна Україна (Чикаго). — 1976. — № 7–8. — С. 21. . Разом із тим — і це досить поширена в українських родинах ситуація, — отець Іван побоювався своєї енергійної дружини — Олександри Федорівни, яка завзято боролася з його шкідливими звичками, особливо з пристрастю до паління.

До своїх священницьких обов'язків Іван Міхновський ставився з великим сумлінням. Він був зразковим проповідником, за що керівники сусідніх парафій зверталися до нього не інакше як «шановний», а Полтавський єпископ навіть удостоїв його своєї похвали [34] Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських. — С. 85–86. . У зв'язку з цим звертає на себе увагу твердження Віктора Андрієвського, що Іван Міхновський «свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації» [35] Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 589. . Це твердження В. Андрієвський наводить без посилання на джерела, як гіпотетичне. Однак таке припущення не позбавлене реальних підстав. На практиці священик справді міг поводитися подібним чином, хоча з 1862 р. єпископами Полтавськими і Переяславськими призначалися виключно росіяни, які ревно слідкували за поведінкою церковнослужителів, у тому числі і за дотриманням ними мовного режиму під час богослужіння. Та життя примушувало інколи не звертати особливої уваги на порушення інструкцій. Російська мова, пересипана слов'янізмами, важко доходила до свідомості парафіян, відбиваючи у них бажання прислухатися до слів священика. Одну з таких проповідей, яку виголосив перед парафіянами новопризначений владикою священик Марко Балабуха, описує у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» Іван Нечуй–Левицький: «Проповідь була довга, на давній церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не тямила… Але Балабуха заговорився й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика» [36] Нечуй–Левицький І. Старосвітські батюшки та матушки // Твори: У 2 т. — К., 1977. — Т. 2. — С. 70–71. . Цілком очевидно, що подібні «проповіді» підривали вплив і авторитет церкви, і церковні верхи змушені були заплющувати очі, коли той чи інший священик наважувався говорити зі своїми парафіянами живою українською мовою. Іван Нечуй–Левицький в автобіографії згадує, що його батько, який був священиком у Стеблеві Канівського повіту Київської губернії, «проповіді замолоду говорив по–українськи, записував їх і навіть послав до митрополита» [37] Життєпис Івана Левицького (Нечуя), написаний ним самим // Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття // За ред. Ю. Луцького. — Нью–Йорк, 1989. — С. 230. .