Федор Турченко - Микола Міхновський - Життя і Слово

Про виголошення окремими священиками проповідей українською мовою збереглися свідчення також в інших джерелах [38] Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. — К., 1997. — С. 53–61; Полонська–Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. — Мюнхен, 1964. — С. 40. . Але це не було масовим явищем, і таке поводження передбачало певні проукраїнські симпатії і громадянську мужність. Цілком імовірно, що саме так було з Іваном Міхновським. Принаймні, його дуже важко уявити в ролі Марка Балабухи.

Якщо у церкві мовний режим урядові та вищі духовні структури намагалися ще якось контролювати, то поза церквою вони були безсилі. У побуті священик був вільним у виборі мови спілкування і зазвичай вибирав рідну, українську. Нічого незвичайного у цьому не було. Царизм не зміг взяти під тотальний контроль усі сторони життя українського суспільства. Так, Олександр Лотоцький, відомий український політичний діяч кінця XIX — початку XX ст., вихований у родині священика, так описував світогляд свого батька: «Національне почуття його було щире, природне. Не робив він з того засадничої справи, — українська стихія для нього була надто натуральною, безперечною річчю, щоб над тим роздумувати, — і весь характер нашого родинного життя був суто український. Українська мова була виключною мовою спілкування і в нас, і в родині, і в зносинах з стороннім оточенням — з сусідніми священиками, з місцевою адміністрацією, з офіціалістами сусідніх маєтків і т. п.» [39] Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 1. — Варшава, 1932. — С. 7–8. . Усе наведене вище дозволяє стверджувати, що Іван Міхновський належав саме до такого типу українських священиків.

Сім'я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. Про її склад пишуть О. Стовба та інші автори: три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка — Олімпіада. Утримувалася сім'я працею батька. Було також 17 десятин землі, із них 15 десятин — польової, а 2 десятини — присадибної. Ці дані наводить Сергій Шемет, який добре знав Міхновських, а також згадувана вже Г. Совачева [40] Шемет С. Микола Міхновський. — С. 13; Уривки до спогадів Г. Совачевої. — С. 21. . Про 15 десятин орної землі, що були у власності покійного священика Івана Міхновського з Турівки Прилуцького повіту, повідомляли у листопаді 1908 р. «Полтавские губернские ведомости». Звичайно, обробляти самотужки цю площу парафіяльний священик не міг. Орну землю він віддавав в оренду, за що оплачувалося навчання дітей. Сім'я не бідувала, хоча жила скромно, бо розраховувати на розкіш при таких прибутках не доводилося. До праці по господарству залучалися всі, у тому числі й діти. Звичка працювати на землі залишилася у Миколи Міхновського на все життя, і коли він став дорослим, то любив порядкувати в саду [41] Уривки до спогадів Г. Совачевої. — С. 21. . Взагалі сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Не випадково всі діти знайшли себе в житті й тією чи іншою мірою виявилися причетними до українського національного руху.

Старший син Володимир вирішив продовжити батьківську місію, закінчивши у 1874 р. Полтавську семінарію. До 1907 р. служив священиком у різних парафіях Прилуцького повіту. Відрізнявся незалежним характером, критикував церковну владу, в умовах революції 1905–1907 рр. підтримував контакти з українськими патріотами. Це стало підставою для його переведення в 1907 р. з рідного Прилуцького повіту до Роменського, де в нього не було ні знайомих, ні рідних.

Два молодші сини — Гаврило і Микола — пішли по цивільній лінії. Це була типова для сімей священиків ситуація. Наприкінці XIX ст. священику вже важко було одержати парафію, тому своїх дітей сільські батюшки відправляли в університети та інші цивільні (чи військові) навчальні заклади. До того ж російська православна церква разом із самодержавним режимом, якому вона була покликана служити, вступала у смугу глибокої внутрішньої кризи. Її авторитет у суспільстві падав, і бажаючих обирати духовну кар'єру ставало менше.

Гаврило Міхновський, 1865 року народження, після закінчення у 1886 р. Прилуцької гімназії деякий час навчався на історико–філологічному факультеті Київського університету. Цікаво, що у списках студентів він значиться на одному курсі з Михайлом Грушевським, у майбутньому видатним українським істориком [42] Державний архів м. Києва (далі ДАК). — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 597. — Арк. 15. . Однак з невідомих причин цей факультет він залишив і перевівся на юридичний. Пройшовши курс навчання, у 1890 р. був залишений в університеті для викладацької роботи. Але Гаврила приваблювала жива робота з людьми, і через деякий час він переїжджає до Прилук, де працює адвокатом. Дмитро Дорошенко, який відвідав Гаврила Міхновського в Прилуках навесні 1905 р., писав про нього у своїх споминах як про «рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчям, і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькім дусі» [43] Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914). — Вінніпег, 1949. — С. 67. .