Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Дещо докладніше про леґіон довідався я після війни) Леґіон, відомий теж п. н. «Український леґіон самооборони», постав як партизанський загін в березні 1943 року на Крем'янеччині, на Волині, з завданням охороняти українське населення перед німцями та польськими й совєтськими партизанами. Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полк. А. Мельника. Коли в червні 1943 року прийшло до сутичок з партизанами ОУН під проводом Ст. Бандери, леґіон прийняв пропозицію німців перейти під їхнє командування. У липні 1944 року леґіон перейшов на польську територію, а в лютому перевезено його поїздом до Словенії, щоб включити до української дивізії. Однак велика частина вояків подалася в ліси, щоб за допомогою югославських партизанів-четніків повернутися в Україну. Але четніки, замість помагати, зголосили командуванню дивізії, де легіонери знаходяться. Врешті, після переговорів та вияснень, вони погодилися на включення до дивізії. Німецьке командування пообіцяло нікого не карати, проте політичного провідника легіону, хорунжого Романа Кивелюка — «Ворона», який їхав до штабу дивізії, вбили, мовляв, він утікав. Леґіон нараховував приблизно 600 людей і складався з чотирьох сотень.

Сотенний не розділив призначену до нашої сотні групу вояків-волиняків по окремих чотах, а затримав їх під своїм особистим командуванням, і з ними почав «лазити» по горах — так між собою ми називали бойові дії у горах. Моя та інші чоти теж «лазили» по горах в пошуках партизанів. Хто тих партизанів міг побити? Вони могли нас легше ліквідувати, якби трапилася нагода. Ми, маленька горстка вояків, йшли, як фаталісти, не думаючи про вчорашній день ані про завтрашній. Щастя нас не покидало, не натрапляли на партизанів.

Він зі своїми партизанами мав особливий успіх. Хвалив своїх хлопців-партизанів, що вони не бояться нічого, спиналися по скелях, як справжні альпіністи, і в одному сховку «винюхали» радіостанцію. З високих скель позносили все приладдя надолину, таскали важку апаратуру і нічого не розбили. Іншого дня несподіванка: наш сотенний нагороджується залізним хрестом другої кляси. Це ж неабияка подія! З штабу куреня приїжджає бричка по сотенного і по мене. Вручення відбулося врочисто, як христини дитини. Чорний хрест висів на чорно-червоній стяжці, яку заселили через петельку ґудзика спереду піджака. Його треба було так носити 24 години. Згодом носилося тільки стяжку. Після церемонії було прийняття для старшин штабу і нас двох. Був коньяк. Я випив дві чарки. Мені в голові закрутилося і стало приємно. Приємність була короткотривала, бо повіки почали клеїтися до сну. Мною заопікувався офіцер адміністрації, добряга. Коли ми від'їжджали, він підсадив мене до брички і поїхав з нами. Коли я злазив, похитуючись, він з землі наставив руки, як мати малій дитині, кажучи: «Ком рунтер, кінд» (злази, дитино). Нагадалося мені, як у старшинській школі командир називав нас дітьми. Що ж, ми ще діти, але вже відповідальні за життя людей.

Сотенному у бричці зробилося недобре і він почав вертати просто на залізний хрест. Згодом я йому нагадав ту пригоду в бричці, кажучи, що хрест належався волинякам, а не йому, то вища сила так «скомпрометувала» його хрест.

На Словенії було доволі «добровільних» і «примусових» дезертирів. Декому надоїло «ходження по муках» — в горах. Декого обставини заставляли тікати, коли він опинився серед тітовців, деяких партизани прямо викрадали і за ними зникав слід. Часом патрулі знаходили помордованих наших вояків без одягу і без зброї.

До моєї чоти сотенний призначив якогось німця-есеса, який чудом потрапив до дивізії. Він був молодий, високий, понад два метри, здоровий чоловік. Тільки дещо дивна була його мова і поведінка. Ніби нічого особливого, але в розмові з» ним відчувалися нотки байдужості, зневіру. Одного дня він зник і ніхто не знав, де подівся. За дезертирство карали смертю — розстрілом. Потім вже не розстрілювали вояків, а вішали на «сухій гілляці». Це вже діялося під кінець війни, на фронті, де карали німці за будь-яку провину, ніби хотіли перед своїм упадком показати ще свою владу і силу.

В одній екзекуції я брав участь. Це сталося, мимохідь, коли командир сотні відомив мене, що буде розстріл одного нашого конюха, а я буду командувати розстрільною групою. Не надумуючися, я не спротивився, і згодом цю сумну подію переживав доволі гірко.

Тоді я здав собі справу, що я маю дві протилежні риси вдачі чи характеру, котрі мене турбують: я виконую кожний наказ «дослівно», в деталях, як його зверхник подає, навіть, якщо такий наказ, можна б «облегшити», чи навіть зігнорувати. І я, як виявилося з розстрілом цього вояка, майже панічно боюся вбити людину. А це ж війна… Ось через виконування — дослівне — наказу Курцбаха я мало не пропав у горах, коли був в охороні його штабу. Згодом в першому наступі на фронті, ми потерпіли втрати, знову через дослівне виконування наказу! Тепер я боявся, що при розстрілі я зможу бути змушений «убити» людину…