Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Ми отримали завдання підшукати відповідні квартири для частин дивізії; я — для нашого куреня. Отримали ми ровери й моя команда, зложена з десять стрільців, під командуванням десятника В. Давидяка, поїхала поїздом в призначений нам курінний район. Далі ми добиралися роверами чи ходили пішки по селах і оглядали, де можна б було примістити сотні. Звичайно це були шкільні будинки, якщо вони ще на це надавалися. Бо як тільки військо призначувало школу на квартиру, часто наступного дня вона горіла. Або вибирали такі будинки, в яких сяк-так можна було примістити військо, коні й військове спорядження.

У Словенії панувала інша атмосфера, як у Словаччині, де краще було, ніж в нас вдома — в Галичині — крамниці повні споживчих товарів, життя спокійне, відносно безпечне, хоч відбувся «путч» — повстання комуністів. Населення приязно ставилося до нас, слов'ян, нас гостили, вітали, — не було ворожнечі.

У Словенії панував «воєнний партизанський стан» — тут ніхто не був певний за своє життя, чоловіків призовного віку мобілізували до німецького війська — це територія райху, а багато пішло в ліс: одні до «четніків», другі — до «тітовців». Наші передові команди під час розшуків за квартирами зустрічалися з «четніками» — монархістами під командуванням генерала Дражі Міхайловіча, та «тітовцями» — комуністами маршала Йосипа Тіто.

Безстрашному Давидякові, який постійно «плював балак», своїм особливим львівським жаргоном, встрілило до голови, на власну руку піти в околицю, взявши з собою одного чи двох вояків. Коли вони зайшли до хати, прийшли тітовці. Він якось «вибалакався». Казав, що вони ще не знали, хто ми й як нас трактувати. І мене скортіло теж піти на ескападу. Взяв з собою кілька хлопців, але ми повернулися, правда пізно увечері, без пригод.

Своє завдання я виконував, як міг. В цьому помагали, чи служили порадами, місцеві німецькі власті, урядовці яких мешкали в укріплених будинках, з вартою, й озброєні по зуби, бо боялися за своє життя. Назначив я села, в яких будуть розміщуватися сотні й батальйон, але не міг рішитися, котра сотня мала йти до котрого села. Хотів я для своєї сотні якнайкраще, але не знав, чи краще буде, як вона стоятиме в горах чи на долині. В темпі мусів прийняти рішення, начальник штабу дивізії затверджував план постою і, звісно, не хотів його міняти.

Так наша сотня вступила до села, що примостилося у долині. Привітавшись після довшої розлуки зі мною, сотенний дає мені 500 корон. Щойно тоді я собі пригадав, що як мене назначили провідником передової команди по полудні, уже вранці я мусив від'їжджати. Тож не мав можливости нічого купити за словацькі корони, яких у мене назбиралося кілька сотень. Я лишив '500 корон, прохаючи, щоб він купив товар, якого в райху не було, тобто деяких харчів, як от: мадярську паприковану солонину, першосортну ковбасу, солодкі лікери й т. і. Він не купив нічого, виправдуючися, що мав забагато на голові. Знаючи його службові й позаслужбові обов'язки, я повірив.

Що ж, я поїхав до Марібору, щоб корони виміняти на райхсмарки. Коли в банку я їх виміняв, підступила до мене якась жінка й попросила виміняти для неї закордонні гроші, які вона мала, бо цивільним особам банк такої послуги не робив. Я це зробив і був задоволений, що моя вояцька особа зробила добре «цивільне діло».

Найгірше прийшлося сотні поручника Михайла Карпинця. Сотня вдень не добилася до свого постою в горах. Коні не могли витягнути стрімкою дорогою кухні й обоз. Треба було десь знайти й позичити волів. А воли повільні, тому сотня прибула на свої квартири пізнім вечором, як було темно. А саме тут на них посипався вогонь. Перестрілка тривала доволі довго, аж врешті якось «договорилися»: до того самого села прийшли вермахтівці. На щастя, не було втрат.

Тут — не Словаччина. Треба було пильнуватися, службу, виконувати обережно, на розвідку ходити ще обережніше. Мою чоту, на нещастя, призначено для охорони великої електростанції над річкою Дравою. Варта — нудна рутина, служба безустанна. Одноманітність. Все одно, вояки привикали й до таких обставин, і на стійці навіть засинали. А за таке занедбання службового обов'язку — польовий суд, якби хтось зголосив до начальства. Тому на варту йшло, як правило, по двох вояків разом.

Потужна висока гребля електростанції рівночасно була мостом через річку. Єдиною розвагою для вояків була зустріч з цивілістами, коли вранці і увечері робітники, переважно жінки, проходили крізь вартівню на другий берег до праці чи поверталися додому. Вартові мали право обшуковувати підозрілих і часом, більше для жартів, ніж через дійсне підозріння, вояк «погрожував» молодій дівчині, що буде її роздягати, бо виглядає, що під її блузою сховані гранати…