Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Ми мали свій «маршбефель», але його хлопці не здали і ніхто за нього не питався, тому могли йти до червоного хреста на залізничній станції і вибирати там маршові харчі, в додатку до харчів з кухні в казармах. Це вимагало тільки певної «зміни дати», на що службовці не звертали уваги.

Я тут дістав бланки «бецуґшайнів», карток на товари, і в нашій дивізійній канцелярії виповнив собі на сорочки, шкарпетки, цивільний костюм, і, очевидно, на офіцерську шапку. Але на тім скінчилося. По крамницях не було ніякого товару, і тільки в одній крамниці дістав я одну вилежану сорочку, завелику (добре, що не замалу). Товар був, але який крамар з купецькою жилкою хотів його продавати? В той непевний час, коли кінець війни був за рогом, хоч були й такі, що вірили в «таємну зброю» про котру пропаганда не забувала.

І одне і друге мали свій ґрунт. В американському полоні я прочитав, що німці були ближче до конструкції атомової бомби, ніж здавалося. З окремих місцевостей вони транспортували частини до бомби в одне місце для остаточної продукції. Один транспорт їхав поїздом, а другий з такими самими частинами полетів літаком. І випадково той вагон альянти збомбардували, а літак збили. Довідавшись про це, один з нацистських лідерів — чи не Ґеббельс? — мав сказати: «В таких обставинах ми війну програли».

Щодо першого — купців: коли після війни в Німеччині проведено монетну реформу, через ніч порожні крамниці були завалені товаром. Купуй — аби нові марки. Мене товариш намовив купити сорочку, бо перший може дістати добру ціну. І дійсно, купив дуже дешево. Коли я її розпакував знову «набрався», бо це була залежана, бракована сорочка, в якій комірець мав дірку від заржавілої залізної припинки.

Я ночував у готелі, трохи в страху, бо ходили чутки, що партизани нападають на готелі і вбивають німецьких вояків, а мій «камерад» десь знайшов собі кращу квартиру і лишив цілу кімнату для мене. Стіни в цьому «готелі» були дуже тонкі, а в сусідній кімнаті жила німецька пара, яка кожного ранку мене будила. Коли було чути дзвоник будильника, вставав чоловік, тихо ходячи по кімнаті. Незабаром було чути його тихий голос, як він «будив» свою дружину. А за хвилину розносилися по цілому готелику стогони, плачі, нарікання жінки — вона не хотіла вставати так рано, вона хотіла ще спати, чому він її не залишить у ліжку, хай сам собі йде. Але чоловік далі наполягав і щораз частіше її перегукував, аж врешті все затихало — жінка вставала з ліжка, зрезиґновано замовкала.

Тут я зустрів свого товариша зі школи Романа Дражньовського. Ми були в одній сотні перед Бродами, але не всі могли поїхати на старшинську школу й він пройшов бої під Бродами, був у бойовій групі Вільднера, а тепер був поранений, хоч міг ходити. Він приходив до мене в готель і ми проводили час на розмовах, споминах з гімназії, вишколів, а найбільше він розповідав про бої під Бродами із такою образністю, ніби ще раз їх переживав… У таких моментах у моїй свідомості з'являлася і не затихала мелодія пісні: «Де ти бродиш, моя доле», яку залюбки на концертах співав наш гімназійний дует. Відтоді я полюбив її і запам'ятав слова. Одного разу я почав гомоніти цю мелодію, а Роман підтягував, і так ні з того, ні з цього, я затягнув повним голосом. Не зле вийшло.

Роман у шпиталі почав роман з одною медсестрою — чи не Олею на ім'я — і одного разу з нею відвідав мене. Приніс пляшку вина і ми запили нове знайомство. Це була відповідна хвилина на «прем'єру» нашого дуету. Я встав з крісла, випрямився, зачав дещо зависоким тоном: «Де ти бродиш…» Роман підтягнув своїм голосом: «Де ти бродиш…» Я був дещо зійшов з тону, бо почав зависоко, Але співати не переставав. Роман дотримував мені темпу. Споглянув я на Олю, а вона дослівно душилася від сміху, а зустрівши мій погляд, розсміялася на повний голос. Так постав мій бурлескний номер, який я виконував для товаришів чи в гостині, що завжди викликало регіт.

Проблемою було знайти «відповідного» партнера: він мусив бути баритон, знати цю пісню досконало, виконувати мелодію, згідно з нотами, толерувати мої «модуляції», власні «варіяції» та імпровізації. Деякі партнери, що хотіли спробувати дует, реготалися вже після першої стрічки, були такі, що не. мали «толеранції» до такої форми «мистецтва» й не хотіли продовжувати другого куплету.

Врешті приїхав штаб дивізії і нас скликав на обговорення. Під час обговорення несподівано до канцелярії увійшов командир дивізії генерал Фріц Фрайтаґ. Привітавшись, він кожному офіцерові подавав руку, а мене якби не завважив…