Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Це дійсно для мене була лекція «світоглядового вишколу» — практична, життєва, теперішня, не якась ідеологія в майбутньому. Але, як «ідеологічне виховання» у школах, так і «ідеологічне виховання» Подлєша, не робило на мене найменшого враження і я не збирався змінювати своїх поглядів, яких підсвідомо набрався — не кривити душею, бути чесним. Як Подлєш хоче, може сам їхати на полювання — для мене воно не було великою приємністю, як і командування сотнею. Але Подлєш не думав далі мене виховувати, а позбувся мене і переніс на чотового до першого куреня, до першої сотні.

Коли я від'їжджав, з мене немов би спав тягар відповідальносте за всіх вояків. Тепер я буду мати свою чоту і буду тільки нею клопотатися, приймати накази і їх виконувати, замість їх видавати. Але в житті, а до того у війську під час війни, не завжди так складається, як людина планує. Лишив я у своїй сотні і «пуцера», і свого коня, і війта, який, мабуть, доніс на мене до мого командира, бо з його планів ніколи зі мною нічого не виходило, ані він з мене не скористав. Забрав я свій наплечник і від'їхав, якби поза мною нічого не було, а переді мною — тільки завтра.

Командиром моєї нової сотні був хорунжий, який після старшинського вишколу закінчив курс для сотенних комендантів й приїхав на Словаччину пізніше. Він мене привітав сердечно, призначив окрему простору кімнату в школі на першому поверсі, біля його кімнати, й я став чотовим першої чоти й заступником сотенного.

Я теж «одідичив» джуру від попереднього «поручника» з цієї сотні, якого десь перенесли. (У дивізії нас — хорунжих — вояки кликали «поручниками». Чому, не знаю). Новий джура мене недолюблював, бо чомусь я йому не сподобався. Але резиґнувати з «шаржі пуцера» не хотів, тому мене зносив терпеливо. Мій попередній джура був привітний чоловік, на якого важко було сердитися, хоч як би не провинився. А новий був молодий, недовірливий, завжди незадоволений. Як щось робив, а багато робити він не мав що, чомусь виглядало, що він робить з великим трудом, а на вправи, бодай для показу, він зовсім не хотів іти.

Моя служба в новій сотні забирала багато часу, бо мій сотенний мав свою вложену рутину. Я вишколював цілу сотню — проводив муштру й бойові вправи на шкільному стадіоні й в околиці. У цій сотні були теж «свої типи», про яких мені розповідав джура й підстаршини, однак я не мав нагоди ближче з ними познайомитися.

Ми відсвяткували новий рік. Вийшовши надвір, чотовий артист зі Львова, з котрим ми зналися ще з підстаршинської школи в Ляуенбургу, «дещо під газом», витягнув пістолет і почав віддавати сальви на місяць і зорі. Якось необачно спустив пістолет і… вистрілив собі в коліно. По снігу потекла кров. Навіть у блідому світлі місяця, видно було як він зблід. Це ж не жарти! Німці відразу пришили б йому «самозранення». За це польовий суд — новий рік чи старий. На щастя, Ґенцьо тільки прострілив собі шкіру й оминув «неприємностей». П'яного Бог береже, — казали у нас вдома.

У таких випадках дисципліна у німецькому війську була безпощадна.

Розповідав поручник Богдан Підгайний, коли він був перекладачем у вермахті на східному фронті, що в одній сотні фельдфебель залюбки показував новим воякам свою штуку з гранатою, тобто, що граната не така дуже страшна зброя. Уставляв вояків півколом на певній віддалі від себе, а на голову одягав шолом, на шолом ставив ручну гранату, головкою вдолину, а ручкою догори, відтягав шнурок і граната вибухала йому на голові, не завдаючи нікому жодної шкоди. Одного разу, коли він потягнув за шнурок, граната на голові посковзнулася… Щоб не впала й не поранила нікого, він вхопив її за ручку й жбурнув поза себе. Нікому нічого не сталося, тільки йому легко зранило палець. І що? Дисципліна: польовий суд — розстріл за «самозранення»! Пішов на той світ дуже добрий підстаршина ні за цапову душу.

Відсвяткували ми наше Різдво так, що наступного дня все «святочне» забулося. З полкового штабу відвідав нас о. Богдан Левицький. Невисокого росту, дрібної будови, повний енергії капелян, він був нагороджений залізним хрестом 2-ої кляси за бої під Бродами.

Один раз приїхав ветеринар д-р Володимир Кішко оглядати коні. Десь під сороківку, приємний в розмові, свобідний у поведінці, він зробив на мене тепле «батьківське» враження. Не знаю, чи він оглядав коней, але довго говорив з сотенним, часто півголосом, мабуть, про якісь справи, про які я міг тільки догадуватися. Переночувавши, вранці сів на свого коня й погалопував до наступної сотні. Прийшов наказ дивізії переміститися у Словенію. Тоді командир сотні радився зі мною, що робити: чи йти до Словенії, чи вертатися в Україну до своїх партизанів? Я йому відповів, що тепер для мене не грає жодної ролі, куди мені йти. Хай скаже мені, що й коли робити. Він мені про ці справи більше не згадував, тим більше, що я від'їхав на передову команду.