Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Я ще добре не роздивився, як над нами шумлять гарматні набої. Один набій розривається перед нашою лавою. Хтось кричить, кляне — може поранений? Наказ: вперед!!!. Ми вистрибуємо і по нас сиплеться вогонь з рушниць і кулеметів. Я піднімаюся і біжу вперед. Падаю, дивлюся на всі боки: там вже ранений, ось тут, мабуть, мертвий. Дивлюся назад: де волиняки? Вони не піднялися до наступу, лишилися на краю лісу. Чому вони не йдуть до переду? Вони в лісі не вкопані, а там щораз густіше видно димки від вибухів. Ворожий вогонь спрямований на наші вихідні становища — ворог добре знає, куди цілити.

Дивлюся, як вояки підстрибують і чимдуж біжать до лісу. Тільки до лісу, бо там можна сховатися від вогню, там ворожі обсерватори не бачитимуть нас. Скоріше до лісу! Чому нас тут розмістили перед чистим полем і наказали йти в наступ? Чи нам треба було «здобувати» ті кількасот метрів чистої галявини?

Нарешті ми в лісі. Біжимо вперед, наздоганяємо решту сотні. Але нам, щоб пройти цих кількасот метрів, довелося заплатити дорого. Все військо наліво від нас було в лісі і дуже швидко посунулося вперед. Я біжу, не оглядаючись. Мене опанувала якась дивна сила і несе вперед. Я не оглядаюся ні на сторону, пі на зад, а тільки біжу, біжу вперед просто себе. Вбігаю на край лісу і бачу кількох червоноармійців на поляні; вони втікають перед нами до лісу. Я не зупиняюся і далі біжу, нічого не відчуваю аж — звідусіль сиплеться погонь, ляскотить, тріскотить, немов ламаються тисячі гілок у лісі. Нараз мені перед очима блиснуло — і я побачив тисячі іскор. Впав на землю і поліз у рів, виритий колесами возів по пільній дорозі.

Не пригадую, коли опам'ятався, лис відчуття таке, ніби збудився з дивного сну. Біля мене ще чотири вояки — вони бігли за мною і ми тепер опинилися посередині чистого поля у рівчаку. Всі ми тулимося до землі. Вогонь затих, здається довкруги дуже тих») Думаю, що робити. Вирішую, що звідси треба повертати» — і до лісу, бо тут ми «застрягли» надобре. Тут ми не можемо лишитися до вечора — перед нами цілий день і невідомо де — буде фронтова лінія. Дивлюся на своїх вояків, ;і вони мовчки дивляться на мене, ніби запитують: «Пане поручнику, пощо ви сюди забігли і нас сюди запроторили?»

Мені соромно і боляче. Хай би я вже сам тут опинився. Чому вони мають бути зі мною? Але це триває тільки мить. Треба діяти.

З нами стрілець Коваль. Спокійний — він пройшов бої під Бродами. Він має кріс і до кріса прилад для вистрілювання малих гранат. Прикручує його спереду цівки, встромлює гранату. Заряджує замок спеціальним патроном, підсувається до берега рова, націлює кріс під відповідним кутом і вистрілює. Під лісом маленький клубок диму, ледве чути вибух, ніби на сміх. Я маю автомат-кулемет, чеського чи іншого виробу, до якого пасують німецькі магазини з кулями. Підсуваюся під берег і пускаю серію… і бачу, як підривається земля… яких десять кроків спереду. От і снайпер з тебе! Натискаю курок ще раз… мій автомат затинається. Витягую магазинок і з люттю шпурляю назад себе.

Ми повземо цією в'їждженою дорогою до лісу як довго можна. На жаль, далі вже немає рова, немає ніякого заглиблення в землі, не видно жодної ямки, земля рівна, як стіл. Коваль тримається позаду. Він далі спокійно заряджує свій маленький «гранатомет» і цілиться. Знов видно маленький клубочок диму під лісом. В той момент я підриваюся із землі і біжу до грубезного дерева. Мені навздогін летять кулі, але я вже за деревом і вони врізаються в стовбур. Деякі відбиваються із диким звуком прошивають повітря. Я знову підстрибую і щосили біжу до рова, що знаходиться перед лісом. Мить — і я у безпечному місці. За мною біжить один вояк — до дерева, до рова. За ним другий і третій. Всі щасливо прибігли до лісу. За деревом схований Коваль. Він прибіг останній. Він вискакує з-за дерева і падає підбитий. З лісу посилюється стрілянина. Не чути поодиноких пострілів, а все зливається у суцільне протяжне виття. Біля Коваля розриваються кулі, попадають в нього… Він здригається раз-по-раз.

Я дивлюся у відчаї, як він лежить, притулившись до землі, ніби хоче заритися в неї, влізти, сховатися, але його тіло вже не рухається, лежить лицем до землі, а біля нього кріс.

Ми хочемо його витягнути. Один вояк стрибає до дерева і ховається за нього, але його зустрічає такий навальний вогонь, що годі щось вдіяти. На дереві розміщується наш кулеметник Юрків. Він пускає серії по противнику. В той час інший вояк сміливо робить ще одну спробу забрати тіло Коваля. Але наш кулемет мовкне, а ворожий вогонь посилюється. Кулеметник важко поранений. Із стрільців, що пробували забрати тіло — Коваль не може бути живий — ще двоє поранені. Дивлюся на Коваля й дорікаю собі за власну глупоту. Це найчорніший, найтрагічніший для мене день.