Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Цього конюха військовий суд засудив на кару смерти за «невиконання» наказу. Сотенний був його «оборонцем» на суді, але справа була наперед «пересуджена», як він сказав. Цей конюх був перед тим «пуцером» одного хорунжого. Він був старший, невисокого росту, але його розум не розвинувся вище п'ятилітньої дитини. Очевидно, його перенесли, як конюха, до нашої сотні. Він не дбав за свій «вояцький вигляд», часом не хотів виводити свого коня на збірку, часом плакав, як мала дитина. Під час одної збірки біля шляху, над'їхав командир полку Панір. Він належав до такого типу командирів, що все щось невлад зауважив, щоб тільки накартати чи покарати «винуватця». Очевидно, конюх вже одним своїм виглядом впав в око Паніра. Він підступив до нього й наказав стати наструнко, мабуть, давав йому й інші «накази». Зрозуміло, що конюх не уявляв собі в своїй дитячій голові, яка-то перед ним «шаржа» й що вона від нього хоче, тим більше, що Панір говорив німецькою мовою. І «не виконував» його наказів. Суд — і розстріл!

Коли зголосилося п'ятьох стрільців до виконання розстрілу, мені стало моторошно: ану ж розстрільна команда не уб'є засудженого відразу, і я муситиму віддати останній «ґнадешус» — «милосердний постріл»? Цього я боявся. Тому з командою провів вправу й просив, щоб добре націлювалися, щоб відразу конюх був убитий і не мучився.

Вранці ми вийшли за село. На поляні серед лісу, вкритій білим снігом, стояв білий стовп. Поручник Михайло Карпинець, командир іншої сотні був, екзекуційним офіцером. Він обставив горби довкруги трьома скорострілами для безпеки, на всякий випадок. Привезли засудженого, але ще не було священика. Карпинець нетерпеливиться. Наказав починати. Двох вартових ведуть конюха, тільки в білизні, босого, прив'язують за руки ззаду до стовпа, зав'язують білою хустиною очі. Він починає плакати, тихо-жалісно, підхлипуючи час-до-часу голосніше. Священика нема… Карпинець подає мені знак рукою. Я командую: «До плеча кріс! Вогонь!» — Бах! Бах… — рознеслося по лісі й залунало високо в горах… Підійшов лікар і ствердив, що розстріляний мертвий. З'являється з полку священик, поквапно підбігає до мерця, відправляє останній ритуал… Ця картина ще довго мене переслідувала…

Можливо, що й не варт описувати такий макабричний епізод розстрілу. Однак, це була буденщина в німецьких збройних силах. Для «втримання дисципліни» німці розстрілювали за найменшу провину. Один дивізійник розповідав після війни, що коли він служив у вермахті, його було призначено до команди в Берліні, яка «виконувала свою службу» тим, що щоденно розстрілювала вояків, засуджених на кару смерти. Я сам бачив документальний телефільм, в якому один німець розповідав, як він у 1945 році повішав на галузі дерева свого кузена, хоч тепер уважає, що ні за цапову душу. Однак тоді він думав, що виконував патріотичний акт.

Подібну драконічну методу втримування дисципліни застосовувано в британських збройних силах під час 1-ої світової війни. Коли прийшла до Галичини вдруге радянська влада, з-поміж мобілізованих до Червоної армії певну кількість ректрутів розстрілювано в перших днях… Так розстріляно Мирослава Чайковського з мого села, — розповів мені пізніше його син, який саме тоді народився. В американській армії розстріляно тільки одного вояка за цілий час 2-ої світової війни. Про його долю Голлівуд випустив фільм.

Почало тепліти. Сніг зникає, але на горах він ще видніє білими шапками. Ми далі в походах, у горах. Ось ідемо, сонце яскраво світить, а тут, нізвідки, оповив нас туман, такий густий і білий, що нічого не видно на один крок. Туман білий, а заступив сонце. Моторошно йти в такій білій «темноті». Обережно, повільно пнемося вгору. Вже на верху. Несподівано вияснилося, засяяло сонце. Під нами безкрайньою хмарою розпростерся густий білий туман, прибравши чудернацькі форми, що нагадували хвилі на розбурханому океані, з якого спиналися, мов острови, верхи гір.

Коли ми вернулися з цієї «прогулянки», на нас чекав новий наказ: маршируємо на південь, марширує цілий 31 полк і один дивізіон артилерії з нами; переходимо річку Драву, далі річку Саву, а потім ще якусь річку. Врешті доходимо до річки, за якою розлягаються майже бездеревні схили гір. Тут зустрічаємо частину Російської освободітєльної армії. До нас підходить один їхній вояк-українець. Він розповідає, що десь там на горі є летовище партизанів і там, мабуть, перебуває сам Тіто, а за тою горою — вже Трієст і Середземне море.