Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Мій старший десятник-українець мав свою «біду» — він також закохався у словачку, яка жила в селі, де ми попередньо стояли. І тільки про неї мріяв. Хотів дуже до неї поїхати і просив мене перепустку, але нам було заборонено давати всякі перепустки — ми були на ворожій території, на якій діяли комуністичні партизани, — і я відмовився. Але він вперто настоював і просив, я так само вперто відмовляв йому. Може й треба було б йому дозволити, але він міг потрапити під контроль польової жандармерії. Однак, нема злого, щоб не вийшло на добре — незабаром він приходить до мене і просить місцеву відпустку, а разом з ним його дівчина — «слєчна», по-слов'янському. Така «відпустка» — це вже інша справа. Нема ніяких заборон, бо я і так не знав, хто де ночує, хто куди ходить. Дівчина гарна й закохана до тої міри, що, окрім свого любовника нікого не бачила, і навіть, коли ми робили кілька спільних світлин, вона дивилася тільки на нього, як на святий образ. Побули вони «вкупочці» два дні і приїхав її батько, злий та грізний, яким тільки може бути батько, що стривожений долею своєї дочки. А вона, як мала дитина, вмовляє батька, що нічого не було і нічого не буде. Опісля мій старший десятник взяв собі «постійну відпустку» і вже до сотні не повернувся. Але це було тоді, коли ми вже вимарширували з Словаччини, і я вже не був командиром тієї сотні.

У цьому селі мене дійсно трактували як «владу». Якось прийшов до мене кравець і запропонував перешити мій піджак і зробити з звичайного стрілецького піджака «старшинську блюзу». Це навіть до деякої міри вдалося. Вшив він мені кожушок, малий, з тоненької шкіри, який я міг одягати під свій піджак і не носити шинелі.

Однієї неділі запросив мене на обід євангелицький пастор. Ми засіли за довгий стіл і нам подали горілку звичайну та солодку, яку я полюбляв в невеличких дозах. Навпроти мене сиділа дівчина, що одразу сподобалась мені. А після двох чарок солодкої стала виглядати на найкращу дівчину в світі. Але ще не подали й першої страви, як до світлиці вбігає захихиканий зв'язківець і зголошує: «Пане поручнику, приїхали якісь відділи німецької танкової дивізії. Мусите повертатися до сотні».

Не було ради, мусів покидати гарне товариство. Йдучи назад, міркував собі: «Коли заноситься на приємну обстановку, то вища сила ніби грається зі мною й підставляє ногу, як у футбольному матчі…»

У сотенній канцелярії на мене чекав командир цієї частини, яка, закінчивши свої дії у Словаччині, їхала на фронт і тут зупинилася. Командир розповідав про бої, битви і втрати. Тоді я довідався від нього, що «штурмґешіце», самохідні гармати, дула яких не поверталися, як у танках, більше розбивали більшовицьких танків, ніж німецькі танки. Але це мене не цікавило. Вечір був втрачений.

Я мав свого «пуцера». Це був маленький чоловічок, який став пуцером невідомо як. Він ніби вродився на джуру. Не був він добрим вояком Швейком, але й не багато відрізнявся від нього. Був проворний, скоро дізнався, що йому вільно, а що ні — це була його таємниця. Щоб показати воякам, що я всіх трактую однаково, я для прикладу часом брав на муштру і його. Він не противився та ще найшвидше і найсолідніше з усіх вояків виконував накази: «Лягай! Встань! Бігом!» Для нього це була розвага й попис перед вояцтвом.

Їв я звичайно страви з військової кухні. До того ж мій джура приносив мені смаколики від своїх приятелів-словаків. Мою білизну давав прати на село і врешті так її «випрали», що я залишився в одній сорочці. Зголосив мені джура, що мою білизну повісила дівчина надворі, щоб висохла, а її партизани «висушили» намокро. Привів дівчину, якій дав білизну. Вона була молода, дуже гарна, говорила щось крізь сльози, а мій джура стояв смиренно і дивився мені в очі своїм благальним поглядом. Як винуватити дівчину, коли провинився джура, що сам мав прати мою білизну?..

Війт до мене приходив і завжди щось натякав, поглядаючи кругом своїми хитрими маленькими очима. Один раз хотів перепустки, бо мав якусь важливу справу у Св. Мартіні, але я йому відмовив. Як я міг йому дати перепустку, коли не дав своєму чотовому? Він навіть прислав свою дочку по перепустку, але я був «твердий, як сталь багнета». А може наївно впертий. Війт взагалі щось промишляв, а оскільки я був комендантом села, тому він приходив до мене, або я заходив до нього в різних справах. Якось я зайшов на перевірку «порядків» до кімнати, де жили німці і побачив, що на ліжку у «вільній позі лежить жінка. Від неї я нічого не міг довідатися, бо вона була глухоніма, і грало радіо. Я їм наказав, щоб жінка забиралася негайно і спитався, звідки вони мають радіоапарат. «Придбали в селі», — сказав мені обершарфюрер.