Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Я не командував своєю сотнею, бо, по-перше, не міг командувати в такій околиці, де рої були порозкидувані, по-друге, не дуже старався командувати, і, по-третє, не дуже знав, як командувати. Я проводив «обговорення» з чотовими і ройовими, а вони несли свою службу, й виконували свої обов'язки. Вибивався у цій службі один десятник, який вже був на східному фронті і знав, що таке справжня війна. Він мав добрі кавалерійські чоботи — не знаю, звідки він їх придбав, і завжди «промишляв», важко було його застати де-небуть. Петрова не було, а той був і не був. І коли я дістав наказ завантажитися до поїзду і їхати до нового полку, полку Паніра, всі з'явилися, прибув навіть Петрів, але цього десятника як нема, так нема. Чекав я до останньої хвилини, бо боявся, що десь його зловить жандармерія, а він не має ніякої перепустки. Але таки не дочекався, поїхали ми до Св. Мартіна. Відмельдувався я спершу Панірові, а потім нашому новому командирові батальйону, що зібрав нас на площі і промовляв до нас — я йому служив за перекладача, аж дивлюся, попід мури закрадається мій десятник. Він став на своє місце так, ніби й нічого не сталося, ще й підсміхається.

Коли я приїхав до Св. Мартіна, зголосився до командира 31-го полку Паніра. Очевидно, я зголосився після всіх приписів, яких нас навчили: старшина ніколи не біжить перед вояками, хіба що попаде під кулі; старшина ніколи не Виструнчується і не стає «наструнко», як вояк, він не притискає долонями до швів штанів; він свої рухи робити граціозно, ноншалянтно, з певною недбалістю. Я ніколи не голосився, ані не здавав рапорту командирові полку і тепер мав першу нагоду показати, чого навчився у школі. Підійшов я до нього повільно, засалютував ноншалянтно, і, почавши своє оголошення, ще не вспів сказати «штандартенфюрер», як він на мене накинувся з криком: «Чому ти не підбіг до мене?! Чому не притиснув долонь до швів? Чому?! …» Я почав йому вияснювати, що нас у школі вчили, що фюрери не бігають, що фюрери не стають наструнко… але він перервав мене своїм писклявим криком, що летів попри мої вуха, ніби невловимий свист вітру, і наказав мені стати «наструнко», відсалютувати «по-військовому»… Свят, свят, свят — думаю собі, — ото попав. Подивився на нього, худого, злого, з палицею в руці і думаю собі: «Чорт з тобою. Хочеш, щоб я стояв наструнко — стану, мені з голови не спаде «шірміца», бо і так її не маю. Ти — штандартенфюрер, а я?…» Відтоді я переконався, що школи — це одне, а життя — це життя. У гімназії, хоч я здав «іспит зрілості», не значить, що я став «зрілим», а у старшинській школі, яку закінчив як «фегіґ» — задовільно, не став офіцером, бодай таким, яким хотів мене бачити Панір.

Але цей інцидент проминув, Петрова забрали чомусь від мене після того, як Панір потермосив його за шалик, і я став «своїм паном», паном своєї сотні і комендантом одного словацького села. І тут знову проходив нову «школу», з якої, на жаль, не здав ані «іспиту зрілості», ані не дістав свідоцтва «фегіг».

Село, в якому розташувалася моя сотня, було багате. Усі вояки примістилися на фільварку, в якому, крім нас, ще стояла отара овець. Вівці мали свого пастуха, а сотня мене. Кому ліпше поводилося, не знаю, але це була пізня осінь і вівці були в оборі, не мали ніякої служби, а вояки мусили виконувати певні обов'язки. Житлові кімнати на тому фільварку зайняла канцелярія сотні, в якій «командиром» був писар — підстаршина Славко Лесюк. Іншу кімнату зайняли німці-підстаршини, а при самому вході я мав свою кімнату, вузьку із звичайним ліжком, застеленим військовими коцами.

Писар був дуже добрий, першорядно знав німецьку мову, виконував усе, що було треба, і казав мені, що добрий сотенний нічого не мусить знати, якщо має доброго писаря. Я прийняв його пораду в дослівному значенні і пізніше за це відпокутував.

Бунчужний був українець, який знав з праці в Німеччині говірку «плятгдойч». Він, на зразок усіх бунчужних, носив нотес у піджаку, доволі грубу книжку, в яку записував, що слід робити щодня, які накази давати тощо. Книжка, вже після військового звичаю, була встромлена між ґудзики і тому один ґудзик його піджака був розчіплений. Це єдиний виняток у німецькому війську, коли дозволялося мати один ґудзик незащіплений. Бунчужний мав ранґу старшого десятника-сержанта ще з польського війська. Бунчужний, як бунчужний, виконував службу і залицявся до дочки війта. А щоб мати більший успіх, то він один раз запросив мене до війтової хати. Думаю, що він хотів заімпонувати своїй дівчині тим, що має товариша офіцера. Я пішов з ним, але наша візита закінчилася не так, як планував бунчужний. Ми застукали до хати, вийшов війт, дуже влесливо запросив досередини, а відтак посадив за стіл і запропонував чарку. Я відмовився, бо не міг навчитися пити звичайну горілку. Після двох-трьох чарок я завжди хворів і тому уникав її зовсім. Любив випити лікеру, або коньяку, бо вони мали солодкий смак. Мій бунчужний випив чарку, другу, але дівчини нема. Врешті він питається війта, де його дочка. «Хвора», відповідає батько. Але мій бунчужний не вірить. Господар бачить, що може прийти до авантюри, вийшов з кімнати і незабаром появилася його дочка в шляфроку. Не виглядала вона мені на хвору, але можливо, була дещо простуджена. Але бунчужний образився, що вона не хотіла до нас вийти. Я його пробував заспокоїти, бо мені соромно було з його поведінки. Але коли він переконався, що моя присутність йому не помагає, а, навпаки, шкодить, бо дівчина до мене усміхається — може з чемності, а може тому, що я був високий, а бунчужний малий, я був молодий, а він старший, я мав старшинську рангу, а він ні. Може він так думав і тому бісився, і заявив батькові, що з такою дівчиною він в нашому селі не хотів би ані хвилини постояти під дверима. І ми пішли назад до сотні. Щоправда, я перед тим встиг перепросити дівчину і її батька за наш «наїзд». Та на тому не кінець. Коли ми підійшли до наших помешкань, мій бунчужний витягнув пістолет і почав стріляти в повітря — на алярм. Я, хоч-не-хоч, теж витягнув пістолет і почав стріляти — як алярм, то алярм. Тут я командую, — подумав собі. Зібрали ми сотню в ряди, порозставляли навколо обійстя, немов до оборони перед противником і, потримавши трохи, повідпустили їх спати.