Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

До цього села ми прибули восени й тут «загостилися» надовше. Я проводив вправи з чотою, а часом і цілою сотнею, так як мене навчали у школах, читав хлопцям навіть лекції «світоглядового виховання», які на них не робили ніякого враження — на мене робили вони ще менше враження; ходив на муштру з ними і вчив їх як слід салютувати «шаржі». А вони так вчилися, що один вояк засалютував мені лівою рукою, я «по-військовому» старався йому «витолкувати» його велику «провину», але коли побачив в його очах іскри грайливості чи насмішки, чи може злоби, а може й іґнорації, я не міг мати великих претензій до його вояцької постави. їздив раз по службових справах до Кисуцького Нового Мєста, районного центру, до курінного штабу й у поїзді зустрів Терлецького, товариша з наших пригод у Данцінґу. Ходив я на «бешпрехунґи» — обговорення для старшин — з нашим командиром гауптштурмфюрером Кухтою, фольсдойчером чи німцем-словаком. На таких зборах він багато говорив не про військові справи, а про цивільні, про музику, випивав багато шампанського й інших напоїв, грав на скрипці, а мене все це нудило, бо до горілки не мав нахилу, справи, про які він говорив, мене не цікавили, а найменше мене цікавила його гра на скрипці.

Якось пішов я зі своєю чотою на «шперре», тобто в одному місці ми обставили заставу, бо казали, що тудою проходили через річку партизани. Ніби партизани будуть іти туди, де є застави? Було холодно, але я, як належиться давати приклад своїм підлеглим, ночував надворі, мерз, як всі ніші, їв тільки те, що нам раз у день привозили з сотенної кухні. Не всі так, одначе, жили по-спартанськи. Я не знав цього, бо всіх впильнувати, особливо вночі, годі — ми не сиділи на одному місці, а вели розвідку, ходили околицями. Але на четвертий день і наді мною змилосердилися і завели мене переспати до теплої хати. А в тій хаті жила сама вдова з малим хлопцем.

Через якийсь час ми вимаршували на «айнзац» — у більшу бойову дію — на Ердутку. Я багато про цей «айнзац» не знав, бо чотовому наперед багато не говорять. По дорозі зустрічали інші сотні, які йшли у тому самому напрямі — в гори Малі Татри. На ніч заквартирували в одному селі неподалік лісу. Рої розселилися по хатах. Це вже був партизанський терен, про що ми тієї ж ночі переконалися на власній шкірі. Ще добре я не заснув, як пролунав алярм. Наш сотенний-німець прибіг і повідомив, що на нас напали партизани. Ми серед темної ночі йдемо в бойовому строї по обох боках дороги на край села. Під самим лісом світиться в хаті і доноситься музика акордеона: хтось грає сумне танго. Повільно зближаємося до хати, де був напад. Коли я прийшов, тут вже була метушня. З хати виносили побитих вояків. Ніхто не лишився живим — ціла група була знищена разом з її ройовим — ротенфюрером-німцем. Тільки під хатою стоїть один вояк і трясеться, мов у пропасниці, та переляканими очима водить навколо себе. Що сталося? Партизани підійшли з лісу, можливо, йшли навіть й попри дім, де грав акордеон, і причаїлися в городі біля хати, де квартирував рій. Рій виставив був двох вартових на городі, відгородженому парканом. Коли надійшла зміна варти, партизани зненацька їх заскочили — усіх чотирьох вартових обеззброїли і поставили під свою варту. Тоді кілька з них відкрили хвіртку з городу, підійшли до вікна і кинули досередини кілька гранат. Коли вибухали гранати, партизани на городі розстрілювали наших вартових. Трьох убили, а четвертий зомлів якраз тоді, коли посипалися перші кулі, він перший впав на землю, а три його товариші на нього повалилися мертві. Тому, власне, так він трясся й коли нарешті прийшов до себе, розповів як усе сталося.

Я був злий. Взяв кількох вояків і пішов до хати під лісом, звідки й далі лунали звуки акордеону. В тому домі стояла наша чота з іншої сотні. Ніхто з них навіть не почув пострілів чи вибухів гранат. Вони забавлялися. Що ж — війна!

Кому смерть, а кому далі в дорогу, у марш. Ми пнемося в гори, хоч називаються Малі Татри, вони досить високі. Вище і вище. Йдемо вночі, перепочиваємо і знову йдемо. Дерева без листя. Глибока осінь. Нарешті вийшли на верхи. Йдемо далі. Тут вже легше іти, бредемо хребтом. Наш сотенний частіше зупиняється, дивиться на карту, щоб не заблудити, навіть радиться зі мною. Я після усіх шкіл добре вмію читати карту. Читати вмію, але з неї вичитати в горах, де ти є, не така легка штука. Чи це перше роздоріжжя, чи це друге, а перше вже минули? Я роблю «добру міну» і кажу, що друге — і вгадав. Ми пішли далі і прийшли до мети. На вихідні становища. Але поки ми дійшли до тих становищ, ми переходили одне гірське сільце. У цьому поселенні було кілька низеньких бідних хатин. А в тих хатинах жили ще бідніші люди. В них нічого не було. Я зайшов до однієї хатки, в якій треба було вважати, щоб не вдаритися головою об стелю, і запитався, чи не можна було б купити курку.