Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

— Курку? — дивувалася жінка. — Ми курки не бачили цілими роками. Вона пояснила це якоюсь польсько-гуцульською мовою. На постелі сидів маленький, старенький дідок, що мав лице поморщене як капшук, в якому багато років носили тютюн. Він до кожного з нас усміхався своїм беззубим ротом. Тримав у зубах якийсь патик і щось під носом мимрив, але ми на нього не звертали уваги, а більше гуторили з молодою жінкою. Аж вона «представила» нам свого «дзядзя». І тоді я прислухався до нього і спробував зрозуміти, що він говорить. А він мені показує патик. Це не патик, а цибух від люльки. Він той цибух струже ножиком і ссе з дірки «нікотину», чад, який залишився у цибуху. Просить цигарку, бо вже дуже довго не мав нічого до куріння.

На долину згори йшлося набагато краще. Ми йшли, як колись вдома хлопи йшли гонити зайців на панські рушниці. Так ми мали лякати партизанів і гонити їх на застави в долах. Йшли ми широкою розстрільною, один вояк на кілька кроків від свого сусіда вліво й вправо. Однак, так легко іти не вигідно, не всюди однаковий терен і можна загубитися. Тому розстрільна, механічно, без жодного наказу, коли ми потрапили на лісову дорогу, далі розтягнулася Гусаком, як гуси, що йдуть на воду. Вдосвіта вирушили, а під вечір зійшли на долину, не зустрівши ні одного партизана. Вони щезли, як мара.

Закінчивши своє бойове завдання, ми заквартирували в одному селі під горами, а я з кількома приятелями зайшов до корчми. Корчма була переповнена. Тут старшини, підстаршини, стрільці. Кілька гарних дівчат і молодиць забавляли вояків, господар розливав пиво і горілку.

Гамірно, весело. Одна жінка показує воякам свої фотографії. Одна з фотографій доходить до мене. Я беру і оглядаю: молода жінка з дитиною на руках. Я чомусь беру цю світлину і ховаю «на пам'ятку». Чому, навіщо?

Щойно пізніше я довідався, що до тієї корчми зійшли з становищ вояки сотні, яка була на заставі, а партизани, використовуючи такий недогляд, висмикнулися. Чи це не була заплянована в корчмі акція? Чи може такий собі припадок?

Я з цього походу вже не вернувся до свого постою. Мене чекала знову несподіванка. Дали мені командувати сотнею, приділили ще одного оберюнкра чи радше вже унтерштурмфюрера, заквартирували «мою» сотню в якомусь сільці і наказали робити вправи з вояками. Для мене ця функція була незвична, я чомусь не любив «відповідальності» командувати кимось, наказувати, більше волів «виконувати» накази. Але військо — це військо і нема права на роздумування, філософствування, вибирання, що тобі до вподоби.

З Берліна прийшло повідомлення (від 9 листопада 1944) про підвищення штандартен-оберюнкерів до першого ступня справжніх старшин — до ваффен-унтер-штурмфюрерів (хорунжих чи по-галицькому — чотарів). І знову новий клопіт. Я не мав ані доволі зірок, ані старшинських пагонів. І не дуже хотів їх купувати — я вже був привик до своєї ранґи оберюнкра і мені здавалося, що коли я «наб'ю нові штерни», тоді впадуть на мене нові тягарі. Але довго не довелося так «машерувати», бо зустрів мене. мій командир і насварив, що я досі не маю відповідних старшинських відзнак. Не було ради. Я десь роздобув ще одну зірку на комір, а пагонів не міг ніде дістати — де на Словаччині хто продукує німецькі пагони? Врешті їхав до штабу мій товариш і привіз мені оці прокляті пагони. Але він привіз не такі, як треба. Пагони піхоти були обрамлені білим шнурочком, а він мені привіз з синім шнурочком — пагони для адміністрації. Але не було ради, причепив такі, які мав.

Заквартирував я в одній хаті, де мені відпустили цілу кімнату з великим ліжком і перинами. Я незвично чувся в такій «панській кімнаті» і може тому не хотів від цієї родини ані їсти брати, ані нічого іншого, хоч ця сім'я була ввічлива й це пропонувала мені. Вмивався кожного ранку в холодній воді, розібравшися до пояса — не знаю чому це робив, бо ніколи не любив ані вранці вставати, ані митися в холодній воді. Правдоподібно, хотів доказати свою «вояцьку мужність» моїм господарям.

Одного вечора зайшов до своєї кімнати й застав у ній дівчину. Це була дочка сім'ї, вона вчителювала у сусідньому селі і певно приїхала подивитися на «пана поручника». Але ані вона добре не придивилася на мене, ані я на неї, бо вже було темно, а в моїй кімнаті не було ні електричного світла, ні нафтової лямпи.

Мій перший чотовий був унтерштурмфюрер Святослав Петрів. Біда з ним була тільки, що він до мене зголосився, коли мене повідомили, що його перенесено під мою команду. Після того зголошення він зник і більше не показувався, аж появився знову, коли я дістав наказ переїхати з сотнею до міста св. Мартін, де розташувався полковий штаб. Де він бував? Я не знав і він мені не розповідав. Але все-таки хтось мені сказав: він закохався у словацьку дівчину в тому селі, де перед тим стояв, і тепер ця любов його потягнула до неї. Там він і перебував. Він і виглядав на закоханого юнака: був одітий у кожух — шинелю підбиту кролячими шкірками, десь дістав теплі сукняні валянки-чоботи, а шию замотував «опашкою» — шовковим тоненьким шаликом. На мене його вигляд робив враження, ніби я дивлюся на заспаного цивіліста, а не на офіцера дивізії. Цей його стрій викликав пізніше у нашого нового командира полку Паніра вибух люті, і такої люті, як тільки можна було сподіватися від грізного німецького СС-штандартенфюрера з Лицарським хрестом на шиї. На першому «обговоренні» Панір накинувся на Петрова за його невояцький вигляд, тягав його за апашку на шиї, немов хотів його на ній повісити, бив палицею по його бунді і чоботях. А Петрів, коли з Словаччини вимарширувала дивізія до Австрії, взяв цілу свою чоту і подався додому — до УПА. Я був певний, що по дорозі до УПА вступив до своєї коханої на останнє прощання. Цікаво, що його брат Ростислав (їх трьох братів служило в дивізії), згодом довідався, що Святослав карався у Сибіру 18 років, повернувся осліплий до Галичини, де й помер в Дрогобичі у 1988 році.