Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Знову один станіславець з нашого роя розповів мені, що познайомився й завів романс з дівчиною з Великої України, яка перебувала у таборі робітниць для «остарбайтер». Зустрічалися під дротами. Помагав їй дещо харчами, бо у таборі вони просто голодували. Це був один з тих двох вояків, котрих пізніше відіслали до дивізії без закінчення курсу.

О, ми ще часом діставали перепустки до міста, в неділю по полудні. Але поки вояка випустили з казармів, він мусів пройти інспекцію «U.V.D.» — службового підстаршини. Такий підстаршина був «паном ситуації» — від нього залежало, чи вояк піде до міста чи повернеться назад до своєї кімнати. Йти на вихідне до Ляуенбургу, малого чужого містечка, взимку, де було одне кіно та кілька відкритих ресторанів, у яких можна було тільки купити «люру», тобто безалкогольний напій, який називався «пиво». Це пиво тільки своїм кольором нагадувало пиво, — так «шали ті, що на пиві розумілися, ті, що за Польщі пили пиво окоцімське. Мені було байдуже, хоч я не міг випити навіть дві гальби такого «пива».

У ресторані звичайно не було місця і нічого купити не можна було, бо треба було мати картки. Часом була якась юшка з брукви, але й вона не смакувала навіть на голодний шлунок. Часом якась жінка в ресторані — це була війна й по ресторанах переважно сиділи жінки — пропонувала дати картку на вечерю, але ми відмовлялися — не пасує воякові приймати такі дарунки.

Рідко ми починали розмову з жінками в ресторані, до того наша, вивчена в школі, мова багато не помагала. У розмовній мові ми спотикалися на кожному кроці й по кількох реченнях розмова вривалася, хоч військову термінологію ми повністю опанували. Не будеш з жінкою говорити про «машінгевер» чи «гранатверфер», а «гінлєґен» (лягай), вона могла б зрозуміти не по-військовому…

Коли я виходив з Козієм, тоді нас зачіпали німки. Бо Козій був атлетичної будови, що було видно навіть в уніформі, блондин, з рисами олімпійського борця з старогрецьких статуй, силач, якого у змаганнях положити на руку ніхто не переміг. Однак він був скромний і соромливий.

Один раз я вибирався до міста й не мав великого щастя з своїм службовим підстаршиною: він мене провірив і чомусь йому не сподобався мій гребінець, і послав мене назад, щоб його вичистити. Прийшов я ще раз з вичищеною зачіскою, а тепер йому не сподобався мій пояс — не був блискучий. Я врешті зрезигнував з виходу, тим більше, що було холодно, а інші вояки вже були на півдорозі до міста (наші казарми лежали пару кілометрів за містом) й розібрався у кімнаті. За чверть години приходить його помічник і каже мені зголоситися до службового підстаршини на вихід до міста — це наказ.

Як наказ, то наказ. Що я маю робити? Зібрався і пішов до його канцелярії. Він мене вже не оглядав, але зате насварив, що я не маю вояцького духу й така мала штучка, як вичищення пояса, мене знеохотила до такої великої події, як вихід в місто.

Харчування було в школі непогане, але для мене замало. З дому я вже нічого не діставав, бо наші околиці зайняли більшовики. А порції чорного комісняка, обіди, вечері й сніданки — замалі. Та й не тільки для мене. Тому була приємність, коли на нашу групу припало чергування на кухні. Увечері того дня ми з будинку кухні несли великі балії, як ванни, білої солодкої молочної рижової страви до нашого будинку, де її розділяли поміж вояків. В такій ситуації було неписане право додатково взяти для свого роя просто з балії пару менашок «солодкої зупи», як ми цю страву називали. Того вечора ця функція припала мені. Я взяв дві їдунки, на подвір'ю наповнив їх і бігом до кімнати. Все відбувалося швидко в повній темноті, бо не дозволялося освічування з огляду на можливість ворожого бомбардування. Біжу далі темним коридором і… тарах!!!

— А шляґ би тебе трафив! — рознеслося відгоном по коридорі.

Я відскочив вбік й відчув теплу рідину, яка обліпила моє лице, голову й поволі плила по грудях до живота…

Я просто побіг до вмивальника, щоб очистити своє тіло від «зупи», а душу від «гріха», що попав у таку пригоду…

Обідала вся сотня в одній великій залі разом з усіма інструкторами. Перед кожним обідом треба було сказати якийсь відповідний «шпрух», тобто приказку. Звичайно, німці щось казали, а ми скоро сідали й їли те, що нам подавали. Але один раз компаніфюрерові забаглося, щоб хтось з українців сказав якийсь «шпрух». Як звичайно в такій ситуації буває, ніхто не міг ніякого «шпруху» собі пригадати і так ми сиділи, перед нами в тарілках холодніла їжа, а «шпруху» як нема, так нема. Але в біді завжди хтось знайдеться, що вирятує усіх і на цілу залю пронеслося: