Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Мене й кілька моїх товаришів з гімназії приділили до 3-ої сотні поручника Богдана Підгайного у 30-му полку. З Підгайним я не мав ближчих відносин, крім звичайної щоденної рутини, як звітування і т. п. Один раз товаришував йому на проході під вечір. Щойно в Канаді я познайомився з ним ближче. Він був колоритною постаттю, провідним членом ОУН, близьким приятелем та соратником Романа Шухевича й Степана Бандери. Закінчив інженерію в Данціґу, однак через підпільну діяльність та тюрму, щойно приїхавши до Канади, почав шукати працю за своїм фахом.

Коли вибирався до Канади, його шваґер написав, щоб він навчився «практичного» фаху, — і порадив стати м'ясарем.

— Пішов я вчитися до одної м'ясарні у Мюнхені, — розповідав Підгайний. Оповідачем був знаменитим. Вчив його поляк. Після двох днів практики поляк його питає:

— Чи пан має якийсь фах?

— Я інженер, — відповідає Підгайний.

— Як пан є інженером, — майже наказовим тоном каже йому м'ясар, — то пан має їсти ковбасу, а не її робити.

В Канаді мусив він пересиджувати довгі години в бібліотеках, щоб пригадати призабуту науку й наздогнати нову. Все таки став фахівцем від моторів «віндоввашерс» (для пересування плятформ при митті вікон знадвору у багатоповерхових будинках). До дивізії вступив, коли довідався, що за ним шукає німецьке гестапо, щоб його арештувати.

Я командував роєм середніх гранатометів (8 см), що мав два гранатомети, візок на амуніцію, та одного коня. Я вправляв з моїми вояками, як мене навчили у підстаршинській школі. Тільки це не була підстаршинська школа, й хлопці виконували вправи, як вміли й могли. Наказував їм часом «гінлєґен». Тепер я «віддавав», що сам дістав, однак чи не забагато.

Кожного ранку мій рій відходив до 4-ої сотні, у якій відбувався вишкіл важких скорострілів і гранатометів. Командував нею поручник Ігор Поспіловський, кол. старшина Армії УНР. Він не знав ні німецької мови, ні німецької команди. Тож він приймав звіт й давав накази, повторяючи одну команду три рази: «Ґерет абнемен!», що означало «зняти з себе спорядження», тобто поставити на землю скоростріли й гранатомети та скриньки амуніції. Спочатку ми не знади, що робити, бо спорядження лежало на землі. Його вояки нам пояснили, як виконувати накази поручника. Отже, на перший наказ ми підносили з землі спорядження, на другий ідентичний наказ ми клали його на землю, на третій — ми знову підносили, оберталися вправо й марширували на польові вправи. Наша дорога проходила біля будинку, в якому приміщувався «пуф», і наш командир наказував: «Пісня!». Хлопці знали яка: «Мала мати одну доню, не пускала її на волю». Це така собі сороміцька пісня. Жителі цього «дому розпусти» напевно не слухали слів цієї пісні й ледве, чи їх розуміли б, однак хлопці залюбки дуже голосно співали, як би успіх вправ залежав від цієї пісні.

Розповідали нам, що поручник Поспіловський бажав собі «козацької смерти», якщо вона має прийти, то на полі бою. Тобто бути поціленим кулею в чоло. Ті, що повернулися з-під Бродів, твердили, що його бажання здійснилося. Він виявив неабияку відвагу й хоробрість у важких боях.

Про старшин з Визвольних змагань писав начальник оперативного відділу у штабі дивізії, тобто другий офіцер після командира, майор Гайке: хоч презентацією вони не такі, як німці, однак у тактиці й бойових обставинах навіть перевищують своїх німецьких колег. Бої під Бродами це доказали.

На уродини Гітлера прийшли підвищення і, на моє здивування, піднесли в ранзі й мене до унтершарфюрера-десятника. Я навіть тим не тішився, бо, по-перше, не мав стрібної стрічки обшити собі комір, по-друге, не мав відзнак, і по-третє, я чомусь не чувся вільно у тій своїй новій ранзі — вже був привик до старої — «обершіце». Не чувся вільно ще й тому, що деякі мої товариші, що закінчили підстаршинську школу разом зі мною, не дістали підвищення. Але що у війську зробиш? Треба було привикати до нової «шаржі». Одну користь мав з того і проти неї не протестував: ми, підстаршини, мали право ходити до підстаршинської кухні-їдальні, де нам давали зупи скільки захочеш. Я врешті вперше за весь час служби наїдався досита.

Згаданий майор Гайке у своїх споминах теж зауважив «кулінарно-побутовий» звичай українців, відмінний від німців: військові порції були малі, але поживні, однак українці привикли їсти багато більше інших страв, тому відчували постійний голод.

Вечори тепер я мав вільні. Ми відвідували своїх товаришів, що поверталися з різних вишколів. Знову зустрівся я зі своїми друзями з шкільної лавки: Цюцьким Грималюком і Ґенком Цибульським. Цюцький був на вишколі протитанкової зброї у Голландії і не міг наоповідатися про свої пригоди, головно з голландськими дівчатами, які не давали спокою воякам. Ґенко, який був у такій самій підстаршинській школі як я, але у Радольфцелю, і я тільки заздрили Цюцькому, коли він розповідав про свої ескапади. Зустрічалися ми майже всі знову з цієї самої кляси, пізнавали один одного у військових уніформах — хто з якої частини, хто з якого роду військ.