Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

І незабаром знову в дорогу — тепер до старшинської школи на Чехію. Шкода було лишати товаришів, жаль було своєї підстаршинської кухні, де можна було наїстися, шкода було якось тих, що не їхали з нами. Але це військо. Мені навіть до голови не прийшло, що можна було зрезиґнувати з старшинської школи. Я приймав свою долю як даність — що буде, хай буде. Але один з кандидатів до старшинської школи в останній момент таки зрезиґнував з такої почести. Він мав вусики, а есесах вусики не були радо бачені, а ще кандидатові на старшину. Тому, коли ми вже стояли спаковані в лавах, готові до відмаршу на станцію, прийшла остання контроля. І командуючий транспортом офіцер помітив ті вусики, які собі невинно їжилися під носом. (Що ці офіцери не зауважать?). Тут же він викликав цього вояка і став вимагати «усунення» небажаного «елементу» під носом. Але той вояк мав характер і відповів: «Як це так, райхсфюрер — СС Гіммлер носить вуси, то чому не можу я?» Що мав відповісти офіцер, адже райхсфюрер був найбільшим есесом, начальником усіх СС. Хіба можна вимагати зголення вусів у самого Гіммлера? Але офіцер не збирався програвати, і заявив, що або він і його вусики залишаться у Нойгаммері, або він поїде до старшинської школи, а вусики залишаться у Нойгаммері. Компромісу нема: або він, або вусики! Вояк вирішив залишитися з вусиками у Нойгаммері.

Наступного дня ми зупинилися на станції Райхенберґу в Судетах, щоб привести себе до ладу. Не сподівалися ще одного незвичайного успіху. Євген Шипайло описав його знаменито у «Вістях комбатанта» ч. 5-6, 1992 року під назвою «Наша пісня»:

«Після голення, миття, роблення порядків у вагонах, чищення одягу (черевики і шкіряний пояс та його металева спряжка мусіли світитися «на ґлянц»), сніданку, хто розповідав щось, хто грав у карти, хто писав картку до рідних або до дівчини. По полудні, десь біля четвертої години, йдемо до містечка в кіно. Швидко передягнулися у вихідний мундир, збірка в три лави, вирівняли, відчислили, зголосили старшині, наказ: «Праворуч, ходом руш!» Все йшло, як в годиннику, ми робили звороти і виконували прикази механічно, мов роботи. Не диво, бо ж ми були молоді юнаки і вже майже рік у війську, пройшли тяжкий рекрутський, і ще тяжкий підстаршинський вишколи, і вояцька рутина вже була ввійшла в нашу кров.

Від станції до містечка віддаль коротка, і ми вже між будинками містечка марширували дорогою, що вибита кам'яними кістками.

— Пісня! — залунало від першої трійки.

— Пісня! — відгукнули маршуючі ряди.

— Чорна кура, — передай далі.

— Три-чотири!

І полинула українська пісня… Груди кожного виструнчилися, крок вирівнявся і підошви черевиків біля 200 вояків, підбиті залізними цвяхами, вибивали рівномірний звук, мов одної людини-великана. Тенори, баритони, баси, чудові молоді голоси з'єднувалися в хорі на вузьких вулицях, між мурами кам'яниць голос відбивався, зміцнювався, і нісся вдаль. Далеко, й відлунням гомонів у підгір'ї.

…Містечко ожило. Відчинялися вікна, двері, в них показувалися голови й постаті мешканці: старші й молодші, жінки, дівчата, діти; вони ніколи не чули такого гарного і мелодійного вояцького співу, а ще й чужою мовою. Люди виходили з домів, творилися малі групи на хідниках, підходили до їздні, з цікавістю приглядалися маршируючій колоні, деякі навіть оплескували, мов у театрі. А пісня дзвеніла, чарувала… Вже й кіно. Пісня замовкла. Стукнули зап'ятки і ми зупинилися. Не пригадую, який фільм ми тоді бачили, але звуки і чар української пісні, що неслася вуличками містечка з грудей молодих вояків 1944 року, залишилися в моїй пам'яті до сьогодні».

Поїхали ми до мальовничої чеської курортної місцевості, де розміщувалася старшинська школа, недалеко Праги. Розмістили нас у вигідних дерев'яних бараках, у кожному один «юнкершафт» (чота). Було дві піхотні чоти, а вояків на вишкіл важкої піхотної зброї, зенітної артилерії, протитанкової зброї розділено поміж німецькі «юнкершафти». І почалися військові заняття та навчання. У цьому курортному місці наші інструктори трактували нас, ніби ми туристи — сказати б, «по-панськи». Наприклад, тут не було прямої команди: «Струнко!» А просили нас: «Мої панове, прошу стати струнко!». Ми теж не ставали наструнко згідно з приписами, як на рекрутському чи підстаршинському вишколах, не виструнчену поставу, а так собі, вільно, як хто забажав. Швидко і з приємністю привикали ми до нового ладу й порядків.

Ми ходили тут більше на виклади, ніж на вправи, вчили нас бойової тактики (теорії), займалися спортом, дали нам повний спортивний одяг: штанята, сорочинки, тренувальні костюми, спринтери — черевики. Їли ми обіди у великій їдальні, й німецькі офіцери присідалися до деяких столів. Не дуже нам це подобалося, бо треба було говорити по-німецькому й уважати на всі манери правильної поведінки при їдженні. І, при найкращій волі, не завжди клеїлася розмова, хоч звичайно німець надавав тон.