Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Ляуенбург лежав на Помор'ї, неподалік м. Данцінґу або Ґданська (по-польському). Ми прибули туди в листопаді й залишилися там на цілу зиму. Погода, щоправда, не була холодною, снігу майже не було, а коли падав, то надовго на землі не затримувався.

На вправи ми не ходили, а часто бігали, або підбігали. Багато проводилося польових бойових вправ і вдень і вранці, і вночі. У форсованому марші ми йшли не дорогою чи полем, колійними рейками, а по шпалах з повним лаштунком.

Коли появлялося сонце, нам наказували одівати шинелі — і тоді ми заливалися потом. Коли було холодно й морозно, нас виганяли тільки в піджаках, зрозуміло, з метою загартування.

Мали ми й «фізкультуру». Хоч як я любив усякі спортові заняття, але дуже скоро зненавидів тутешню «фізкультуру». Починалася вона бігом навпростець у військових черевиках в маршовій колоні. Треба було бігти так, щоб один одному не оббивав п'яти, але втримати ритм було неможливо. Потім ми прибігали до холодних гангарів, величезних гаражів, де нас заставляли боротися один з одним.

Найбільше нам давав по кулях Штреп. Це був полігон, що знаходився за кільканадцять кілометрів від наших казарм. Ми виїжджали туди, як правило, вночі, висідали за кілька кілометрів від Штрепу і марширували до хат, які тут стояли порожніми. Вдосвіта ми милися снігом і робили гімнастику. Потім після сніданку починався вимарш на гостре стріляння: мінометами, кулеметами, рушницями — все у бойовому порядку, в бойових обставинах. А на кожний рій припадав один середній міномет: дуло, ніжки і плита, а також чотири скриньки мін; один кулемет з скриньками амуніції. Кожен мав також свого кріса, а перші кулеметники — пістолети. Все це треба було нести на плечах, а нас у рої було тільки тринадцять. Непросто було бігти з таким великим навантаженням.

Найгірше було нести довге важке дуло від міномета. Для зручності був широкий портяний пас, причеплений до обох кінців, але в бігу дуло так гойдалося, що звичайно вояк падав під ним. Нести дуло на плечі майже неможливо, бо тягар швидко врізувався у кості. А покинути чи тягнути по землі не вільно — за це арешт, як за нищення зброї. Тож не дивно, що під час такого одного «приспішеного маршу» на Штрепі один вояк втратив нерви і кинув у сніг плиту від міномета, впав біля неї і розпачливим голосом почав просити: «Хлопці, дострільте мене, я більше не можу». Він почував себе як важкопоранений вояк на полі бою і просив «легкої смерти». Зрозуміло, що ніхто його не дострелив. Ми його так залишили, забравши від нього важку квадратову гранатометну залізну плиту.

Це трапилося у т. зв. «карному марші» який наказав нам командир чоти за те, що наше гостре стріляння з гранатомета мало що не закінчилося катастрофічним результатом.

Для такого стріляння треба добре й заздалегідь приготовитися: вибрати вогневе становище, скласти міномет, тобто найперше покласти плиту на землі, до неї вложити дуло, до котрого відтак причепити двоніжок. Усі рухи мають бути завчені і виконуватися автоматично. Націлювання чи т. зв. встрілювання до мети — це окрема технічна справа. Отже, все готове: «рот» дула чекає, як дзьоб голодного пташеняти, на свою поживу — міну, яка має форму малої бомби — носик з вибухівкою та крилатий хвіст із запальником до вистрілу.

Другий стрілець підносить міну над дулом.

— Гальт!!! — Пронісся розпачливий крик.

Всі завмерли, закостеніли. Це голос командира сотні, що збоку незамітно придивлявся до вправ.

— Ти хочеш розірвати нас усіх?! — затремтів стривожений голос.

Замість хвостом, стрілець тримав над дулом міну носом вділ. Командир нашої чоти зблід, як мерлець, не спроможний на жоден рух, коли командир сотні вичитав йому «патер ностер». А підстаршин при стрільцях не водилося критикувати. Що ж чотовий згодом зігнав злість на нас усіх. Дав наказ бігти й кричав мов навіжений чи божевільний. А ми в бігу не думали ні про що. Не дивно, що наш товариш, винуватий за свій промах, просив його застрелити… Одначе, незабаром він наздогнав нас. І про цей інцидент ніхто більше не згадував.

Командир нашої сотні гавптштурмфюрер (сотник) Доне, високий блондин, немов расово ідеальний «есес», подавав команду дуже високим дзвінким тенором, якби співав на сцені в опері. Салютував по-есесівському, у своєму «стилі», бо кожен офіцер «виробляв» свій стиль. Бо Гітлер і Гіммлер мали свої «стилі» поздоровлення, хоч казали «невикінчені». (Вояки мусили точно притримуватися «реґуляміну» салютування, бо «що можна воєводзє, то нє тобє смродзє», — нагадувала польська приповідка).