Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Стандартне салютування було ось таке: допереду випростовувати праву руку, по лінії не вище твого рамена, із випрямленими стисненими пальцями долоні.

Наш командир витягав свою руку вище рамена, дещо в лікті згинаючи, а до того згинав долоню. З профілю нагадував мені косу, причеплену до голого держака.

Командував теж у «своєму стилі»:

— Die ganze Kompanie! — підносився його крикливо-плаксивий голос… і довга павза. І докінчував свою команду пискливішим тоном: «Розійтись!».

У військах СС офіцери виконували все те, що вони вимагали від своїх вояків. Така була засада. Командир нашої сотні спробував доказати, що він справжній СС-офіцер!

Один раз він провадив нас форсованим маршем по швелях колії. Ми були у повному лаштунку, кожна група із своїм кулеметом, крісами (мінометів нам не дали, і в есесах понад силу не підеш), в шинелях. Він теж був у своїй офіцерській шинелі, але без кріса чи кулемета. Йшов з самого переду, а ми мусили за ним поспішати. Але вже після двох кілометрів він скинув з себе шинелю. А на третьому чи четвертому кілометрі сам «спух» і не було ради — дав нам відпочинок, щоб самому відпочити, й закликав автомашини, якими ми далі поїхали на Штреп. Більше він нас не провадив у маршах.

Я виконував свою службу механічно, були часто хвилини, коли здавалося не вспію далі марширувати, бігти, здавалося ось-ось впаду. Але такі моменти проминали швидше, як приходили, й далі я йшов, як у трансі: раз, два, три; раз, два, три, чотири.

Два рази я мав щастя в найбільш скрутних ситуаціях, коли наші інструктори «вар'ювали», як годиться в «домі вар'ятів». Один раз я натягнув коліно на вправах, коли зсунувся несподівано по стрімкому ескарпі. Моє яблуко на коліні зсунулося набік, хоч негайно повернулося на своє місце, але мене воно боліло, і тоді я відважився піти до лікаря. Бо піти до лікаря без гарячки й без якоїсь видної рани було дуже небезпечно. Замість «ревіру», тобто амбулаторії, чи дозволу лежати в ліжку, можна легко було попасти під арешт, на три дні тільки на хлібі й воді. Але старий лікар, вислухавши мене, дав мені три дні «бетруге» (відпочинку в ліжку), які в більшості я проспав.

Одного дня під час мого відпочинку цілу сотню гонили довкола кошар майже до повного вичерпання, а після того ще всіх заставили визбирувати гільзи із сліпаків на площі вправ.

Іншим разом наша чота попала в халепу після вправ у Штрепі. Звичайно, коли ми поверталися до казармів, під'їжджали автомашинами до м. Ляуенбурґа, марширували співаючи, через місто. Згодом за містом вантажились знову на машини й їхали до казармів.

Цим разом чота в чомусь розлютила нашого командира. Це траплялося нерідко. Можливо, його поранений вказівний палець, який не гоївся, був причиною злости. Тому він свій палець дуже пильнував — завжди надягав на нього шкіряний палюх із шнурками, які зав'язував довкола зап'ястка. Мені виглядало, що він свій палець так «хоронив», щоб він не загоївся — це була запорука, що він залишиться у школі й не піде на фронт. Чи не тому він вислуговувався перед начальством? А даючи воякам «по кулях», він затримував репутацію доброго інструктора.

Ще одна неприємна риса: як він говорив, йому з рота час-до-часу порскала слина. А коли злостився, кричав, і тоді годі було біля нього стояти. Тепер роззлостився й ганяв чотою попри дорогу. Кричав: «Лягай! Встань! Повзи! Гаааз! Наложи газмаску!» І ще: «Кріхен — повзи! Айн лід — Пісня!»

Хлопці повзуть, де сухо й через калабані — недавно випав дощ. Ніхто не починає пісні. З рота чотового ще більше порскає слина. Його команда падає на глухі вуха вояків.

Я стою поблизу — я контужений — та дивлюся на це видовище. Мені ніяково. Моїми товаришами так ганяє, а я… В одному моменті мені хотілося скочити поміж них, але… розум перемагає мої емоції — не завжди так було й буде — тим більше, що заносилося на довший дуель між обершарфюрером і вояками — ніхто не починає співати.

І ще раз: «Кріхен! Айн лід!»

Хтось подумав, що з «вар'ятом у домі вар'ятів» немає сенсу борсатися, бо хто переконає «вар'ята». (Так я собі пояснював). І почав пісню, повзучи по землі: «Ми по таборах і тюрмах…» за ним потягнули інші вояки сумно-сумно: «карались до загину…»

Ситуацію врятовано компромісом: бо як би хтось був почав пісню «Машерують добровольці… грає усміх на лиці…», ніхто був би його не підтримав… Так чотовий, — мабуть, дуже радо, бо негайно, перестав муштрувати вояків і чота помарширувала далі мовчки, вільним кроком.

Між нашими вояками були деякі смільчаки, що «давали собі раду» з жінками. Про одного згадав, з невеликою «похвалою», на ранішній збірці командир сотні, що такого-то військова жандармерія застукала на гарячому вчинку з німкою під одвірком одної кам'яниці.