Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Після Першої світової війни настала нова окупація і знову нам не дозволяли мати своє військо, але ідея самостійности зросла і виховала нових борців, які не жаліли своєї крови, щоб поставити опір загарбникові, а навіть двом зразу.

Тому прости, Боже, тим, що говорять такі дурниці. Нам потрібно і меценасів, докторів, як також батярів — не всі ж мають носити однострій (хоч не свій!). Хтось мусить і землю обробляти, і нас годувати. Але досить цієї філософії, бо треба повернутись знову до співу.

Як вже всім стало зрозуміло, що таки краще заспівати, тоді перші ряди подавали назву пісні, наприклад, «Гей, гу», а коли це повторювалось аж до останніх рядів, тоді останні ряди одноголосно казали «лід дурх». Тоді перед подавав тон і після слів «три, чотири», сказаних передніми, всі в один голос починали співати. Наші вишкільники вважали, що ми повинні співати голосно, і не зважали, чи це виходить мелодійно, чи ні. Ми, навпаки, намагались співати мелодійно. Особливістю було те, що ми не «тягнули» і не мали соліста, схожого на совєтського «запєвайла», співали під такт, неначе скандували вірші.

Були ще пісні (не пригадую, які саме), які німці забороняли нам співати, бо були занадто патріотичні. Вони знали про це, бо дізнавалися від наших «землячків», які були на послугах у німців і доносили про все, що діється. Тим самим мимовільно були на послугах розвідки.

Може через тиждень після нашого приїзду до табору почалися деякі рекламації і деякі хлопці ще в цивільному одязі були відправлені додому. Поїхав і «Письо» Шемердяк зі Старого Самбора. Не знаю, на якій підставі його звільнили, а інших я не пригадую. Нашим груповим спочатку був якийсь лагідний штурман, а опісля штурман Матаушек, мабуть німець чеського походження зі Шлеська. Він був товариський, часто вступав з нами в розмови на кожному перериві після вправ, щоб покурити. Взагалі був доброю людиною. Знаючи, що серед нас є багато кандидатів на старшин, пояснював про себе таке: погано бути постійно стрільцем, найкраще бути штурманом або найвищим генералом. Тим, що посередині, найгірше, бо на них постійно звалюють вину. Така була його філософія.

Групу, в якій був Ґеник і Степан Скипакевич, мав уша Бук. Мені здається, що він навіть мав лицарський хрест «ріттер кройц». Він був суворою у вишколі, але не злою людиною. Коли одного разу в Ґенка черевики блищали немов дзеркало, а він до цього був спеціялістом (неможливо цього не визнати), він похвалив Ґенка перед цілою сотнею.

Одного разу ми робили групові вправи бою на баґнети. У нашій чоті був цей «грубасик», що нас вів у Львові до трамваю. Мабуть називався Попович. Уша Бук чогось «мав на нього око», тобто недолюблював. Може тому, що був повненький. Він часто викликав його до показового двобою. Як тільки прийшло до «випаду», Бук виконав удар — вдарив Поповича в груди і зразу ж прийняв поставу «до стопи кріс». Пригадую, що кров лилася рікою, бо уша його поранив. Поповича негайно відіслали до ревіру на перев'язку. Протягом кількох днів він не ходив на виснажливі вправи.

Ми також вживали протиґазові маски. Де це відбувалося, ніяк не можу пригадати, бо стріляли патронами з сльозоточивим ґазом і ми протягом якогось часу повинні були витримати без маски. Мені це не було важко, бо у школі ми відбували курси «ЛОПП» і я все витримав 1,5 хвилини без подиху. Вживали протиґази, щоб нас за щось покарати, але як вони казали, це не за кару, а для навчання. Також ми проводили стрільбу в протиґазах, але раз це відбули і більше не поверталися. Через вживання маски я натер собі шкіру на бороді і була проблема з щоденним голінням, бо це забирало багато часу, але я все робив і груповий похвалив мене.

Був у нашій кімнаті стрілець Бойчук, який не знаю яким чином дізнався, де знаходиться військовий «пуф» (бурдель) і загостив до нього. Коли повернувся, то оповідав нам цікаві історії про панянок, які там були, а особливо про одну з них на ім'я «Сковронек». Оповідав про неприємні наслідки лікарського втручання. Після такого болючого досвіду, все-таки час від часу знову туди ходив, але спеціяльного задоволення в нас не збудив і нікого не заохотив до наслідування його прикладу. Чомусь такі справи ще не були нам на думці і наші бажання ще були досить обмежені. Може хтось прочитавши подумає: «Ти пиши про себе». Може це тільки в мене таке було враження.

Ще один цікавий випадок під час вишколу стався, коли одна частина сотні окопалася, а друга наступала. Все було проведене з такою бравурою і завзяттям, що стрілець Роман Іваницький вистрелив наступаючому «ворогові» прямо в лице. Дерев'яна куля розсипалася, але віддаль була близька і ґази обсмалили обличчя. Добре, що не пошкодили очей. Ми були трохі злі на нього, але сталося — то що зробиш. Добре, що не випалив очі, а рани через якийсь час загояться. Живе він тепер у Флориді в Америці.