Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Важко описати весь хід вишколу, як він відбувався, бо не маю до цього матеріялів, а зрештою, це не щоденник, якого я не міг вести, бо нам було заборонено щось такого робити. Якби такі записи колись попали в руки ворога, то це було б небезпечно і недоцільно. Тому обмежуся описом деяких моментів, які чимось відрізнилися від нашого буденного життя і військових занять.

Очевидно, вони не будуть подані в хронологічному порядку. Неприємною була справа з акордеоном, тобто ручною гармонією, яку комусь привезла мама під час відвідин. Точно цієї справи не пригадую і результату також не знаю. Але мав хтось акордеон і любив грати на ньому в неділю, коли ми після ранкового апелю і польової Служби Божої ходили і втішалися присутністю знайомих і родин так званих «безухів». Деякі ховалися зі своїми дівчатами поміж деревами, а сосновий ліс був довкола всіх трьох бараків, а один навіть розіпняв шатро в лісі. Цей музикант-стрілець пригравав на акордеоні і всі розмріяно прислуховувалися. Тоді була в моді пісня «Штерн фон Ріо», а ми в нашому телячому віку зітхали до дівчат мов школярі. І сталося, що цей акордеон хтось вкрав, справа пішла до сотенного, і когось за це було покарано і мабуть так завершилася справа з музикою. Якщо не так, то може хтось цю історію поправить і доповнить. Напевно Ґеник буде справу знати краще, бо музика його друга стихія, або пристрасть.

Пісня, вислів співучого народу, також у нас процвітала. Починали від «Націоналісти, раз, два, три, молоді орлята, хлопці, хлопці, соколята», але довго не її не могли співали, бо німці заборонили. Зате «Гей, гу, гей, га, таке-то в нас життя» процвітала, а коли наші «безухи» почули, як ми натискаємо на слова «не треба нам бабів», то вже напевно думали собі «чекай, чекай, хлопче, відчепився ти від спідниць, але колись до них знову причепишся». Але назовні тільки казали «дивись, які мудрагелі, а вже занадто бабраєте». Та нічого.

Або знову співали «Ми українські добровольці», де ці слова змінювали на «українські партизани» — залежно від гумору. Також «Чи то буря, чи то грім», або знову «Гей, гу, гей, га, таке-то в нас життя». Але німці хотіли чути щось свойого і почали вчити нас своїх маршових пісень «Дайнен ротен, ротен мунд цу кіссен», або «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь». Постійно перед вечером ми чули, як естонці співали «Ферн бай зедан, ауф дер ґеґе штейт айн ґренадір ауф вахт» і думали, що вони і нас навчать, але ні. Мабуть «наші» німці її не знали. На моє запитання, щоб нас навчили «Гойте воллєн вір айн лідляйд зінґен», казали, що це пісня моряків і нам зовсім не підходить. Кожен має своє і тимчасом почали нас вчити пісню вірности — «Вен аллє унд трой верден зо бляйбен вір дох трой».

Коли вже завершувався термін початкового вишколу, почали нас готувати до присяги на вірність. Слова «іх швере бай Ґотт» треба було вивчати на пам'ять без помилки з правильною вимовою. Для тих, що вивчали в школах німецьку мову, це не становило труднощів, але для тих, що «ані в зуб» було трохи трудніше. Співали ми під час маршу на вправи або коли виснажені, спітнілі, знесилені після десятка «лягай-вставай, лягай-вставай» чи хотіли, чи ні. Як не мали бажання; то кільканадцять «фліґер фон лінкс» або «гінлєґен ауф марш, марш», «цурік» і тому подібних команд це бажання нам швидко повертали. І це зовсім не було каторгою, а тілька витрушуванням з цивільних решток їхньої бундючности. Від цього ще ніхто не помер, а хто це надто серйозно сприймав, то було гірше для нього. Треба було бути гнучким, а не штивним, бо такого легко зламати.

Є загальне твердження «наших мудреців» з Галичини, що ми, галичани, не військовий матеріял, ми не військовики з крови і кости. Ми «премося на докторів, маґістрів, інженерів, а до війська — ні». Може це й правда, але напевно вона відноситься до тих людей, що так кажуть і розповсюджують таку нісенітницю. Як могла людина пертися до війська «найяснішого цісаря», коли протягом довшого часу була невільником і тільки в 1848 році отримала волю. Хто хоче йти на наруги і невигоди військового життя, коли він є вільний і може спокійно працювати на своєму клаптику землі, про яку так довго мріяв. Тому панувало гасло «геть з військом» і утверджували галицького українця в цьому переконанні «добрі люди», яким це було вигідно. А коли він трохи звик до волі, коли почали його просвічувати і він зрозумів, що є не якимось забутим русином, а був колись господарем цієї землі, то коли «найясніший цісар» у 1914 році дозволив створити «свій» леґіон — то галичани пішли так масово, що вороги злякались цього стихійного руху і обмежили леґіон в кількості і озброєнні. Але навіть у цих умовах галичани доказали перед світом, що вони вояки і призабуте військове мистецтво для них мов герць. Вони після стількох століть затемнення заблиснули золотим тризубом на синьому небі і дали добрий приклад наступним поколінням. Так, ми є військовою нацією, хоч маємо багато гречкосіїв, бо земля добра і не війна є суттю життя народу, лише мирне господарювання. Але якщо буде потрібно боротися, то ми це зможемо, тільки щоб доля нам сприяла.