Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Уштуф Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусів слухати накази одного з старшин-українців. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусів. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Рембаловича.

Одного дня знову нас застукали партизани під час маршу. Ми пішли в становища і мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю його стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів. Ми тоді мали змогу і приємність використати автоматичну стрільбу. Встановивши лівий і правий беґренцунґ, вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла. Коли наша піхота йшла лавою в наступ, появились дві штурмові гармати («штурмґешіц»), які стріляли по цілях в селі, а коли ми думали, що треба найбільше їх, вони повернулись і поїхали назад. На нас це справило погане враження, дуже пригноблююче. Ми справді не знали, що вони мусять від'їхати для поповнення амуніцією. На жаль, вони більше не показалися. Може тому, що вже смеркалося і їх легко можна було пошкодити.

Стрільці групи Баєрсдорфа на Холмщині

Коли партизани знову втекли, ми повернулись в село. В стодолі поставили скоростріли на лафети і стрільці, за винятком сторожі, полягали спати. Сторожа змінювалася через кожні дві години. Прийшла і моя черга. Мушу сказати, що було якось моторошно, бо поруч були великі темні ліси і весь час перекрикувалися сови. А може це партизани перекликалися такими сиґналами? Вдивлявся я в ліс і мені здавалося, що все хтось підходить, але нікого не було. Світанок ми зустріли з полегшенням. Вночі все може статися. Можуть підповзти безшумно і ножами без крику порізати. Вдень — інша справа.

Так ми гонили за партизанами з п'ять тижнів. Нарешті до нас дійшли чутки, що якась частина розбила їх дощенту, забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжипєц.

В цьому містечку 17 березня ми завантажилися в поїзд і через Люблін і Кельце виїхали до Нойгамеру, куди переїхала наша дивізія на дальший вишкіл. Там мабуть хтось нас вітав, зокрема вислухав звіт, а після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що ми такого зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину. На цьому бойова група «Баєрсдорф» завершила своє існування.

Маю світлину, як ми за дротами ідемо по зупу.

Опісля нас включили до складу 29 полку, яким командував майор Евген Побігущий. Участь в бойовій групі Баєрсдорфа в ролі звичайного стрільця «міт бротбойтель унд гільзензак» не дає мені жодної інформації про структуру, бойові дії та підсумки всієї кампанії. Подаю так, як я це бачив і пережив. Це враження стрільця, якого кидали куди було потрібно згідно плянів, розроблених в штабі і переданих сотенним до виконання. Не можу критикувати загально і наших вище поставлених старшин, бо я їх не бачив і не знав.

Все-таки можу висловити свої міркування з приводу деяких думок, які вже були висловлені і опубліковані. Майор Гайке у своїй книжці висловив думку, що ця група не виконала покладеного на неї завдання, бо стрільці були недосвідчені і не навчені діяти разом. Я, як тодішній стрілець, можу цьому заперечити, бо від нас, рядових, не вимагалося нічого такого, чого ми не знали і не могли виконати. Не була це гармонія великих з'єднань в період складної тактичної чи навіть стратегічної операції, а звичайна «тшимай-лапай» та погоня пішки за ворогом, який мав у своєму розпорядженні примітивні засоби пересування, але мав їх. Якщо командування групою не могло дати собі ради, то що ми могли зробити, бродячи в снігах по коліна. А ворог втікав саньми.

Яка була мета групи? Не допустити Ковпака в Карпати і по можливості розбити його сили. Це власне група й зробила. Не кажу спеціяльно про нашу сотню, бо наш сотенний не дуже справився зі своєю роллю, але були інші з'єднання, які досягнули поставленої мети. Також «свербить» мене відповісти на статтю штабного полковника Р. Долинського, що до групи були додані чотири танки «Тигр», які брали участь в боях. Не знаю, як далеко від нашої сотні знаходився штаб групи, при я кому мали постійно стояти ці Тигри. Але в бою з вітряком ми стріляли не на віват, або попросту, щоб вистріляти принесену амуніцію, але був наказ, що власне в тому вітряку засіли партизанські спостерігачі, які точно передавали свої спостереження ворожим скорострілам і гарматам. А нам на допомогу прийшли не Тигри, а дві штурмові гармати. Не знаю якого вони були типу, бо нас цього не вчили. А штурмова гармата відрізняється від танка тим, що не має поворотної башти. Тим більше, що Тигри це було щось нове і мали дуже характерний силует. Це моїх кілька сотиків до опису цієї операції.