Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Деякі стрільці, що близько мешкали, також звільнялися, а один з них, Голіян з Винник, щоб додати собі бойового вигляду, позичив собі у свого провідника кріса, з яким пропав і не повернувся до частини. Казали, що він пішов до УПА, бо був одним з тих «гарячоголових». Справа браку кріса якось затихла після звіту чотового, бо що зробиш, нема часу за тим шукати, коли ми їдемо на айнзатц. Але напевно про нього було повідомлено польову жандармерію. Не пригадую, чи він втік лише один, чи також були втікачі ще з інших чот. Особисто я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти, чи втекти, вони «вроджені партизани». Якби тільки це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх!

Поїзд вирушив після обіду, бо було ще ясно надворі. І знову почалася та сама процедура, що тривала дотепер, тобто часті і мабуть безпричинні зупинки. Мабуть на другий день, бо вже за дня ми прибули на станцію і почали вивантажувати все наше добро. Було там і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках. Вишикувавши нас в лаву, нас уштуф Шнеллер взяв до нас балак. Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам вояцького щастя. Після того ми отримали призначені квартири. З возів, які були з нашого тросу [20] Обоз , ми отримали порції хліба та ковбаси, а з сотенної кухні отримали гарячу страву.

Десь в цей час, коли ми так крутилися біля станції, підійшов до мене один з поліцаїв, в якому я впізнав Луцика, знайомого з Посади Долішньої, прозваного Круць. Він доводився мені далеким родичем. Очевидно, наша розмова йшла про те, звідки ми тут взялись. Не було багато часу для балачок, але пам'ятаю, що його цікавило, що ми носимо під шоломами і чи нам не зимно від них. Я, знявши шолом, показав йому, що нічого не маємо, тільки що шолом має кріплення, щоб добре сидів на голові, та так звану отоку, щоб не діставав до голови. І в ньому зовсім не було зимно. Ми попрощались і більше я його не бачив. Тепер я дізнався, що він мешкає в Америці. Протягом цілого місяця я більше української поліції не бачив.

Не пам'ятаю, чи це було ще того самого дня, чи наступного, коли вишикував нас Шнеллер в колону і почали ми марширувати до сусіднього села, віддаленого на кілька кілометрів. Мабуть казав нам співати, але як тільки ми вийшли на горбок, посипалися на нас постріли з скоростріла, мабуть «максима», і з крісів. Ми зразу ж розсипалися в лаву і залягли, щоб зменшити втрати. Поставивши скоростріли на становища, відкрили вогонь по нападниках. Казали нам окопуватися. Але де там. Земля замерзла, що важко випорпати ямку, не то що справжній окоп. Полежали ми так до вечора, добре змерзли і щойно коли добре стемніло зібрали нас і пішли ми гусаком стежкою в сторону села. Був там якийсь потік, через який був місток. Ми йшли гусаком на другий бік потоку. Аж тут почули гук і крики пораненого. Це вибухнула міна і одному з наших відірвало ногу по коліно. Крики, зойки, пошуки санітара… А ми йдемо далі і душі наші на плечах. Ану ж знову хтось стане на міну. А може і я…

Але, на щастя, цим єдиним вибухом і закінчилося. Дійшли ми до села, а по партизанах і слід застиг. Вони втекли на санях. Заквартирували ми тут, виставили варту, а наступного дня знову вирушили в погоню. Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити. Одного разу ми прийшли до якогось містечка. Нам казали, що вони щойно звідти втекли. Урядові будинки були немов бункери: вікна замуровані цеглою, тільки бійниці чорніють. Деякі хати підпалені, а деякі спалені дотла. Брами загороджені колючим дротом. Казали, що партизани несподівано напали на українську поліцію і вирізали всіх, хто був. Опісля втекли, підпаливши кілька хат та розстрілявши кількох людей.

В іншому селі трапилося щось інше. Ввечері десь біля 11 години пролунав постріл з автомата. Всі схопилися за зброю і вибігли до оборони. Що сталося? В одній хаті, де ми квартирували хтось вбив одного стрільця з МП. Гарний високий хлопець, а за що вбитий — дотепер не знаю. Кажуть, що якісь партійні порахунки. А що зробив — також невідомо. От трапилась для нас, похоронної чоти, нагода знову виконати наш обов'язок і функцію. Поховали його наступного дня і наша чота зробила трикратний залп. Опісля знову тривала дальша забава з погонею за партизанами.