Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Вишкіл завершувався і всі запитували, що далі буде з нами, але не знаходили відповіді. Не знали навіть ці люди, які приносили все нові паролі.

Прийшов Новий рік і інші свята, але ми їх не святкували. Мабуть не мали ніяких вправ. Вайнахтен [17] Різдво у німців велике свято і, не дивлячись на нацистський режим, всі його далі урочисто святкували. Очевидно, ми отримали новий набір маркетенденварен. На наші свята (на Свят-вечір) ми зійшлися у великому залі, засіли до столів, приїхали делеґати з Боєвої Управи, з'їли, випили. Було кілька промов і тостів. Всі заколядували кілька коляд і з піднесеним духом та новими надіями на краще майбутнє розійшлися по кімнатах. Прийшов Новий рік, а через кілька днів прийшла сумна звістка, що у Львові на вулиці вбито полковника УСС Романа Сушка, організатора українського війська і військового провідника ОУН. Хто, що і як — ми точно не знали і навіть не знали, хто приніс нам цю звістку і чому. Чи це зробили німці, чи большевицькі партизани, чи бандерівці, бо ці останні почали розправлятися з деякими визначними людьми, які не поділяли їх поглядів?

Незабаром після цього прийшла звістка, що совєтські партизани вбили у Львові губернатора Бауера і його секретаря. Тоді отримала наша сотня наказ їхати до Львова для почесної варти. Ми були вишколені йти в поле, а не на параду до Львова. Не залишилося багато часу на додаткову науку. Зі всієї сотні вибрали одну чоту і стали нас інтенсивно вишколювати. Напевно це тривало з раннього ранку до пізного вечора. Ми маршерували, вставали в ряди, повертали вліво, вправо, виконували команди «почесть крісом віддай», «на плече кріс», «до стопи кріс», «до віддання почести «гох легт ан», залп. І так весь час одне й те саме. Це були речі, які ми знали, але нас шліфували у виконанні цих команд. Крім того, наша чота вправлялася у спеціяльному маршуванні, поворотах та зупинках. Також тренували постріли залпом над могилою. Ми ще не були на похороні, а нас вже прозвали «похоронниками». Інструктори звертали велику увагу на координацію рухів при виконанні команд «цур сальве» [18] «Приготувати зброю до пострілу» , «гох леґт ан», «фаєр» [19] «Вогонь» . Спочатку залпи не виходили одночасні (ми вправлялися сліпими патронами) і вони, тобто наші цуґфірер і ґрупенфірери, сміялися і казали, що після наших пострілів зразу видно, що ми з скорострільної сотні. Але в цьому випадку залп повинен лунати як один постріл. Вправлялися так довго, поки не вийшло гаразд і нас похвалили. Часу було обмаль.

Нам видали левики на рукави і кожен собі його пришив. Мабуть через два дні таких вправ на третій день до нас прибула колона авт «швімваґен». Перед тим ми дістали по одній ібермантлі і повні патронташі бойових патронів та кілька коробок сліпих, кілька скорострілів та по дві ручні ґранати. Сіли до авт і з компаніфірером Шнеллером вирушили до Львова.

Їхали якийсь час добре, аж у певному місці колона затрималася на дорозі перед переїздом через великі ліси і нам наказали зарядити кріси бойовими патронами і роздали по ґранаті, бо ми мали переїжджати через «партізаненґебіт». Це на випадок нападу партизанів. Говорилося про польських і большевицьких партизанів, а не про нашу УПА. Їхали ми вже не так густо як перед тим, а шофери збільшили віддаль між автами. В такому авті сиділи нас троє стрільців і шофер з шоферської сотні, якого ми не знали. Кріси були причеплені стоячи кламрами, а що кілька авт був один скоростріл МҐ-34.

До Львова доїхали без жодних пригод. Помимо того, що я знав місто і ходив по вулицях, я не міг впізнати деяких вулиць і околиць. Знаю, що заїхали до колишньої польської кадетської школи біля Стрийського парку. Їхали ми одягнені в плащі і ібермантлі, в шоломах і мали рукавиці. Кріси стояли в стояках і були в кожного під рукою. Надворі був гарний мороз, але сніг не падав. Земля і дорога покриті снігом, але на дорозі, куди проїжджали військові авта, снігу не було багато і їхалося добре і безпечно. Авта зовсім не ковзалися.

Коли ми приїхали до будинку колишньої школи, то зауважили, що де-не-де є загорожі з колючого дроту, а на подвір'ях викопані оборонні чи протилетунські рови. Зразу після прибуття кожен пішов помитись від дорожнього пилу. Коли ми зняли шоломи і помились, то помітили, що наші обличчя опалені вітром і сонцем, а через щоки проходили світлі смужки від поясків наших шоломів. Пізніше нас нагодували і ми пішли спати, бо на другий день мав відбутися похорон і показ вправности нашої військової одиниці. Як я вже згадав, перед виїздом до Львова наша сотня отримала синьо-жовті левики, які кожен пришив собі на лівий рукав під німецьким орлом, як також чорний шпіґель на ліву сторону ковніра, а на праву сторону чорний шпіґель зі срібним левом. Таким чином перша чота нашої сотні у повному оснащенні немов пави і представники нашої дивізії гордо крокували по бруківці старовинного Львова. Ми були тим дуже горді.