Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Тепер знову назад до Нойгамеру: табір чи то бараки, до яких ми прийшли, мали в собі щось такого, що нам було не до вподоби. Вони також були на піску, як у Гайделяґері, але все було якесь брудне. Точно не можу сказати, але ми мали якесь почуття вогкости.

Від розташованих там військових одиниць, від їх вояків — наших знайомих, ми дещо дізналися про деяких наших командирів, переважно про майора Е. Побігущого. Ми були горді, що він був призначений командиром 29 полку, але дивно нам було, що він наказав воякам на марші або на вправах виконувати такі пісні «до складу й прикладу», які мабуть були тільки вживані в польській армії. Слава Богу, що ми не загріли місця в Нойгамері і разом з іншими ми виїхали 4 квітня на підстаршинський вишкіл до міста Ляуенбурґ на Помор'ї недалеко Балтійського моря.

4 квітня 1944 року ми виїхали до Ляуенбурґу на Помор'ї. Напевно доїхали туди дуже швидко, бо по дорозі не було жодних затримок. Ми були в «корінній» Німеччині і не було ніяких перешкод зі сторони партизанів. Приїхали ми перед полуднем. Тільки-но поїзд прибув на станцію, як вискочили наші нові вишкільники і з криком та галайканням, немов ті чорти, почали нас квапити до всього, що вони наказували робити. Ми не дуже поспішали, бо що це за робота, коли вони «навіть нам не представилися». Але мали нашивки, як не унтершарфірера, то вищі. Ми хоч-не-хоч мусіли їх слухатися. Вишикували нас в колону і повели на нові квартири, які знаходились у великих гарних приміщеннях колишнього будинку вар'ятів. Як тільки ми перейшли браму, то кожен подумав собі: «Ну й попав ти, братику».

Творили ми одну сотню, в якій було дві чоти важких скорострілів, а третя — середніх ґранатометів. Будинки були гарні, муровані, одноповерхові. Наша група розміщувалась в останній залі в кінці довгого широкого коридору. Перед кожною залею були дерев'яні стояки, в яких стояли наші кріси. В цій одній залі містився цілий «гелер» [21] Скоростріл . Мабуть всіх нас було 10 стрільців. Ліжка були двоповерхові і я взяв собі горішнє. Зразу біля дверей стояв ряд металевих шафок. Посередині стояв великий стіл, а при ньому дві дерев'яні лавки. Кожна шафка припадала на двох стрільців, до якої ми поскладали свої речі. Складали акуратно, все на кант. Там же повісили плащі, а шоломи поклали на верх шафки. Моя шафка була на спілку з М. Палієм. В лівій частині на поличках була складена нижня білизна, речі для чищення одягу і черевиків, окремо лежали зубні щітки та паста. Окремо клали їжу, яку щоденно отримували. Мармелад і масло ми тримали в круглих коробках, які називали буттердозами, крім цього отримували кусок ковбаси та хліб. В правій частині шафки висіли однострої. Крім дреліха, який ми носили щодня, ми мали ще одяг «А» і «Б» та плащі. На горішній поличці складали наплечники-торністри з покривалом-кляпою, зроблені з телячої шкіри. Вони були такі самі, які колись мала цісарсько-королівська австрійська армія. Очевидно, що якось відповідно була складена вся наша «упряж» — тобто шлейки з «штурмґепек», набійниці, хлібник, ґазмаска, їдунка та баґнет. Все воно мало своє місце в шафці. Показав нам як все це розмістити наш груповий, який прибув до нас і познайомився з нами. Це був уша Морґенталер. На вишколі він був суворим, але в щоденному житті доброю людиною. Він був невисокого росту, руденький. Звідки походив, я не знаю, але мабуть вмів говорити по-польськи.

Перед будинком було велике подвір'я, на якому щоденно відбувались ранкові збірки і звідки ми вирушали на місце вправ. На цьому подвір'ї була зроблена світлина цілої сотні вже під кінець вишколу. Головний вхід вів до стрілецьких кімнат, а з другого боку будинку на партері містилася шрайбштуба, одягова кімната, зброївня, а також приміщення для підстаршин і шпіса. Сотенний та інші старшини мешкали в іншому будинку. Сотенним був уштуф Лінненліке, наш вишкільник скорострілів і командир сотні, якого ми називали «штуш», бо він так невиразно і коротко вимовляв цю команду замість сказати «штільґештанден», тобто «струнко». Пізніше ще прибули двоє наших старшин — уштуфи Бачинський і Хицяк. Подальше між будинками був барак-кантина, де у вільний час можна було купити пиво. Тих будинків було чимало, бо в них відбувалися виклади, а бували й навчальні кінофільми.

Недалеко від нашого будинку стояла залізна брама. Мабуть колись вона замикалася на ніч і біля неї стояла варта, але тепер вона була відкритою і через неї ми інколи виходили на вправи. Зразу за нею була похила площа, поросла травою. Коли нас виводили за браму, то розподіляли по групах. Перша чота ставала за кілька метрів від дороги, а ми, будучи останнью групою, мусіли швидко бігти вниз по траві, щоб стати в кінці площі. Не знаю, чи добре я висловився, але ціла сотня, перша, друга і третя чоти, розміщувалася групами одна за одною, залишаючи між собою віддаль кілька метрів. При цьому нас гонили ні за що, а поки ми стали на визначеному місці так, як від нас вимагали, то залишалося вже небагато часу для вправ. Тоді нас збирали в колону і ми повертались до казарм. Як на попередніх вишколах, так і тепер, вставали на звук дзвінка. Опісля вбігав до кімнати черговий інструктор та вислуховував звіт чергового по кімнаті. Після того чергові з кімнат йшли по каву, а ми в цей час вмивалися та голилися. Після того пили каву та їли, що мали. Опісля приходили наші групові і під їхні крики ми вдягали свою упряж та забравши приладдя (скоростріли, лафети, амуніцію) виходили перед будинок і ставали до звіту в три лави. Спочатку проходив шпіс, перевіряв чи все в порядку, після того приходив уштуф Лінненліке і вислуховував звіт шпіса. Опісля того була команда «праворуч марш» і ми йшли на вправи або до навчальної залі.