Соломон Ґольдельман: Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

Світ нині знає, що на Сході Европи е країна з територією, яка дорівнює Франції, з населенням понад 40 мільйонів, що ця країна є найбільшою між республіками Совєтського Союзу після РСФСР, тобто республіки російської. Світ знає, що Україна належить навіть до членів-засновників Об’єднаних Націй, і він усвідомлює собі цей міжнародний статус України щорічно з факту присутности окремої української делегації на Асамблеї ОН і з її виступів, хоч ця делегація там не сміє зайняти будь-яку самостійну позицію, окремішну від делегації Совєтського Союзу. Знають також у світі, що ця країна не мириться з її положенням поневоленої нації, та що її народ бореться далі, в умовах і формах, можливих у тоталітарному устрої, за свої національні права.

Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна. У кого ж тепер виникне сумнів в тому, що такий народ і така країна справді існують? Це справжня, суттєва перемога української революції. Цю перемогу завдячує Україна частково також тій обставині, що в добу української революції 1917–1920 рр. будувалась гарна будівля національної автономії для жидівської людности на Україні.

Єрусалим, Ізраїль, літо 1960 року.

І. Чериковер. Антисемітизм і погроми на Україні (ідиш), стар. 105: «На протязі тих кількох тижнів панування більшовиків в Києві вони знищили дощенту все, що український рух встиг з такими труднощами й такими надіями збудувати».

На цей раз уже з активною допомогою і навіть з ініціятиви свіжоспечених жидівських комуністів: колишні жидівські соціалістичні провідники, як Рафес, Літваков, Хурґін та ін., усі донедавна члени Центральної Ради й будівничі жидівської національної автономії, почали руйнувати все те, що вони власними руками створили, проклинати те, що вони ще недавно благословляли. С. Ґ.

Відсутність представників меншостей на засіданнях Ради в Житомирі була тлумачена українцями як навмисне ухиляння цих представників від співпраці і несення вдповідальности за долю державши в тяжкий момент кризи цієї держави. Ця версія, поскільки вона стосувалась поведінки жидівських представників, мала особливо негативні наслідки, як це вже сказано вгорі. Жидівська історіографія прийняла без застереження цю українську версію. Так, історик протижидівських погромів в Україні, Чериковер, пише з приводу відсутности жидівських представників у Житомирі, що «жидівські представники не вважали за необхідне піти разом з Радою до Житомира» («Антисемітизм і погроми на Україні», стор. 111). Ha це мушу вказати, що я, який був увесь час існування Центральної Ради одним із п'ятьох представників жидівських партій у Малій Раді, не мав жодного уявлення про те, що уряд і Рада збираються залишити Київ. Якраз у день відходу з Києва я зустрів на вулиці, недалеко від будинку Центральної Ради, В. Голубовича, тодішнього голову нового уряду. Ми поговорили з приводу подій — над Києвом тоді ввесь час літали більшовицькі бомби — і розійшлися, кожний у свій бік, без того, щоб голова уряду хоч би натякнув мені, що він вночі покидає Київ разом з урядом, Радою та військом. Жодне повідомлення про цей відхід не дійшло до мене також від канцелярії Ради, хоч було до того, і після того, чимало випадків, коли мене, навіть уночі кликали на засідання, якщо мене потребували. На цей раз, як видно, керівні українські кола не вважали, що мене, або інших жидівських представників було потрібно в співпраці і несенні відповідальності за долю держави у тяжкий момент її існування. Кілька днів я ховався у Києві від муравйовського Чека, а потім мені вдалося вибратися з Києва до Вінниці. С. Ґ.

В. Винниченко. Відродження нації, ч. І—III, Київ — Відень, 1920.

В. Винниченко. Відродження нації, ч. І, стор. 219.

І. Чериковер. Антисемітизм і погроми на Україні (ідиш), стор. 63.

В. Винниченко. Відродження нації, ч. І, стор. 205.

В. Винниченко, вказаний твір, ч. І, стор. 258.

Історик протижидівських погромів в Україні, Чериковер, оповідає в своїй книзі «Антисемітизм і погроми на Україні» на стар. 62–63 про те, як «загальні демократичні органи в Києві (тобто російська і зросійщень суспільність, С. Ґ.) спочатку активно противилися українському національному рухові. Так постановив один раз Виконавчий Комітет «Ради об’єднаних суспільних організацій» послати свою власну делеґацію до Петрограду до Тимчасового Уряду, що мала б завдання не допустити до здійснення українських плянів на негайну автономію».