Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

Суки всіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією тому, що провадити своє розгульне життя вони могли тільки за умов найсуворішого режиму й свавольства. Знову ж адміністрація завжди підтримувала сук і протегувала їм, бо без їхньої допомоги не могла утримувати табірний режим на рівні поставлених перед нею завдань і вимог.

Одначе молотобойці не могли вічно сидіти в своїх камерах — як не є, а то таки тюрма — й, коли вважали, що небезпека для них минула, виходили в зону.

Так якось вийшов із тюрми молотобоєць Сікорський. Він відразу очолив бригаду й вивів її на роботу. Та не встигла ще бриґада приступити до роботи, як бригадира не стало. Він лежав на снігу мертвий без будь-яких слідів поранення.

У молотобойців руки зм'якли.

Але найбільшою грозою для в'язнів нашої зони був усе ж таки не Сікорський, а Бухтуєв. Цей здоровань не шукав притулку в молотобойці . Він не боявся нікого, натомість усі його боялися. Всі перед ним широко розступалися й далеко обминали. Та врешті-решт знайшлися такі, що не вступилися йому з дороги, а пішли на нього…

Бухтуєв не загинув. І хоча він через деякий час видужав, у його психіці зайшли великі зміни: він почав боятися. Геть усіх!

Начальство не лишило його напризволяще — міг ще знадобитися, — а заховало в бурі однієї із зон Нориллаґу . В такий спосіб Бухтуєв опинився, як любили кепкувати в'язні, на дачі . Там він виявився легким на руку. Вслід за ним число дачників почало швидко зростати й дійшло приблизно до тридцяти осіб.

Управління Ґорлагу не могло примиритися з таким становищем. Конкретних винуватців смерті Ґорожанкіна, Сікорського та поранення Бухтуєва виявити не вдалося. Запрацювала слідча тюрма. Запідозрених пропускають через молотобойку й тягнуть на допити. На запитання слідчих в'язні не відповідають, а вимагають скасування молотобойок .

І сталося неймовірне: молотобойки скасовано!

Ніхто більше не боїться бригадира, ніхто не скрадається розмовляти своєю мовою. Такого дива Норильськ ще не бачив. Його клімат, що формувався на Соловках, явно змінився, але підполковникові Саричеву і тим, що з ним, прийшовся не до смаку.

Ми розуміли, що Ґулаґ не потерпить такого становища і ужиє проти нас рішучих заходів. Ми були готові на все, тільки не на здачу здобутих позицій. Росіяни запропонували, щоб ми спільно з ними підготували до втечі трьох в'язнів, які могли б перейти кордон і поінформувати світову громадськість про наше становище.

Раптом умирає Сталін. В'язні торжествують — мають надію на амністію. Але даремно. Як справжні більшовики, спадкоємці Сталіна не мали найменшого наміру хилитися в бік гнилих ліберальних реформ . Радянська влада й надалі була твердою, непохитною й безпощадною.

Ми відчули це на своїй шкурі. В нас почали беззастережно стріляти. На Ґорстрою конвоїр, без будь-яких на то підстав, застрелив в'язня, що підносив до свого робочого місця дошку. Через деякий час із тюрми беруть одного в'язня й ведуть у тундру, де при спробі утечі розстрілюють.

Та це була тільки проба нервів або розвідка боєм. Генеральний наступ почався вже тоді, коли генерал Семенов, начальник управління Горлаґу вернувся із своєї чергової поїздки до Москви.

Початок був такий: у 5-й зоні квапно відгородили кілька бараків під штрафний лагпункт і почали звозити туди на приборкання всіх підозрілих і непокірних. Водночас у кількох зонах проведено серію розстрілів. Так у 1-й зоні розстріляли двох чоловік (стріляв ст. лейтенант Ширяєв), у 4-й — одного, Петра Сафронюка, а в третій, каторжній, несподівано обстріляли з кулеметів усі бараки. В Результаті — шістьох в'язнів убито, п'ятнадцятьох поранено.

25 травня 1953 року ми, пригнічені, виходимо на роботу. Раптом біля 5-ої зони, що знаходилася поряд із Горстроєм , затріщав автомат. Усі опустили руки. Ми були певні, що і на цей раз без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося: одного вбито, шістьох поранено.

Робота на Ґорстрою стихійно припинилася. Не працював ніхто. Люди заметушилися. По всьому Ґорстрою — біганина, викрики: нас убивають! Не будемо працювати! Викликаємо з Москви комісію!

Але в міру того, як первинний запал обурення спадав, розбурхана стихія вщухала. Деякі надто боязкі й обачні в'язні приступили до роботи. По всьому Ґорстрою , то тут, то там, почали дудніти, вгризаючись у вічну мерзлоту, всюдисущі пневмомолотки, які немов би сповіщали всіх, що роботу відновлено.