Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

— Що, гади, — загорланив він на манеру блатних, — клімат тутешній вам не сподобався? Га? Ну, нічого! Ми прищепимо вам клімат… Половину вас, мерзотників , переріжемо тут до чортової мами!

(На місці виділених слів Саричев ужив вульгаризми з блатного жаргону).

Ми дивилися йому просто в вічі й мовчали.

— Відчиняй камеру, — ревкнув на наглядача Саричев.

Наглядач відімкнув перші оббиті цинкованою бляхою дерев'яні двері, потім масивні гратяні, і ми всі зайшли до камери, що була переповнена всілякими блатняками та деякими простими в'язнями.

— Хто у вас староста? — запитав підполковник.

— У нас нема старости: заборонено, — відповів хтось.

— Но, но! Заборонено. Я вам людей привів, то хто ж їх прийме , як старости нема?

(На тюремнім жаргоні слово прийняти значить побити до непритомности й заштовхати під нари).

— Ми приймаємо тільки росіян, а неросіян ми не приймаємо, — кинув хтось уже інший.

— А це — українці.

— Україна — також Росія, — недоладно бовкнув ще один.

Мабуть господарі камери не мали найменшого бажання приймати нас. Саричев зрозумів це й почав нервуватись.

— Милованов, — ти староста? — звернувся він до одного досить поважного й зовсім не схожого на блатного, в'язня, що стояв посеред камери.

— Ні.

— А ось цей, — показав на мене рукою Саричев, — казав, що коли ти вийдеш з бура — заріже тебе.

— Це неправда, — відповів Милованов. — Він не знає мене, а я — його, то завіщо він мав би мене різати?

Саричев розсердився й пішов до виходу. Деякі почали питати його, скільки їм ще тут сидіти.

Саричев відповів на ходу, що це залежатиме від їхньої поведінки , а вже із-за ґратяних дверей помахав загрозливо кулаком і спроквола проказав:

— Ну, сподіваюся, що ви приймете їх за всіма правилами!

Саричев явно квапився. Свою погрозу перерізати нас він не відкладав на безрік, а заходився здійснити її таки того ж самого дня.

Поки закінчився робочий день і в'язні нашого етапу підійшли до воріт житлової зони, Саричев уже був у всеозброєнні. Охорона вахти була підсилена кількома десятками озброєних кулеметами та автоматами конвоїрів. На воротах стояло шість сук з ножами та залізними палицями в руках.

Почався запуск у зону. Наглядачі пильно обшукують перших п'ятьох в'язнів. За воротами суки збивають їх з ніг, б'ють залізними палицями, копають ногами, погрожують ножами й так женуть болотом по-пластунськи аж до бараків, де їх одразу ж замикають. Потім те саме з другою п'ятіркою, третьою й так до кінця.

Саричев розраховував, що «бунтівні бандери» не витримають такої напруги й неодмінно зчинять бучу, а він, під приводом утихомирення, відкриє вогонь і в такий спосіб справиться із своїм завданням на «відмінно».

Ніч у бурі проминула відносно спокійно.

Вранці наступного дня до нашої камери не входить, а влітає помічник начальника бура — в'язень Іван Горожанкін. З кишені його штанів звисає, навмисне так виставлене, блискуче кільце наручника, а із закоченої керзової халяви стирчить ручка фінського ножа.

— Ти! Ти! Ти! — кричить Ґорожанкін, указуючи на окремих в'язнів пальцем, — На роботу! На роботу!

Дійшовши до нас, він увесь задрижав від люті й лайливо почав:

— Ах ви, бандери підлі, поганий ваш рот! Ви як сухими сюди зайшли? Ну, добре!.. Зараз я вами потішуся. Ану марш на роботу! Ну! Вилітай! Живо!

З другої камери виводять сімох чоловік, що були посаджені сюди передучора, їхні обличчя підпухлі, в синяках. Один з них лишився в камері, бо не міг піднятися.

Ґорожанкін скомплектував з нас, карагандинців , дві п'ятірки, скував наручниками, один до одного, першу п'ятірку, потім другу й скомандував сідати. Ззаду нас ще були інші п'ятірки, із норильців , але їх Ґорожанкін не сковував.

Ми сидимо. Ґорожанкін відходить убік, довго мовчки розглядає нас, далі рвучко виймає із-за халяви ножа, вістря якого було обгорнене цупким папером, захоплює його обома руками, підходить до нас і б'є ручкою ножа кого як попало.

Зігнавши свою лють, Ґорожанкін повів нас до вахти. Та раптом він знову скаженіє й командує нам стати. Ми зупинилися усі разом, сіли в болото, бо хто спізниться — буде битий.

Тут Ґорожанкін ще раз зігнав на нас свою лють, і ми пішли далі. Я йшов першим з правого краю. Ґорожанкін залишився трохи позаду, і я не бачив його. Нараз якийсь дрижачий струм ударив мене від потилиці до очей і по всьому тілу, аж до п'ят. В очах потемніло, і мені почало здаватися, що я втрачаю притомність. Це Ґорожанкін так щедро почастував мене ручкою ножа в потилицю.