Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

Під полегшеним та безборонним контактом я розумію:

1) необмежені поштові відправлення (листи, бандеролі, пакунки, гроші);

2) вільні приватні подорожі громадян СРСР в Авровіль та назад в СРСР;

3) виїзд зацікавлених громадян в Авровіль на постійне проживання.

Цей лист прошу не вважати як докір або критику. Він є пригадкою про забуту резолюцію ЮНЕСКО та висловом надії, що уряди двох країн повні рішучості та доброї волі опрацювати конкретну угоду про розвиток сприяння цьому самому мирному містові на землі — Авровілеві.

3. 1. 1976 р.

(Підпис)

Відповіді на це звернення я до цього часу не маю. А стан мій, як показує досвід, такий:

1) Якщо я буду працювати і не буду ні з ким контактувати, як це було у 1958-59 роках, мене звинуватять, що ніде не працював і створив ОУН, — чекати арешту.

2) Якщо буду контактуватися з друзями — звинуватять у шпигунстві,— чекати арешту.

Який же вихід? Тільки один: виїхати з СРСР. Підписавши Деклярацію прав людини, уряд Радянського Союзу вже визнав за мною право на виїзд. До Вас звертаюся тільки з одним проханням — забезпечити мені це право.

5.7.1976 р.

Є.Грицяк

Я, колишній політв'язень, Євген Грицяк, українець, прошу звернути Вашу увагу на такий випадок порушення гельсінкських угод.

В кінці 1973 року я дістав виклик на виїзд до Ізраїлю. В 1974 році я подав заяву. В 1975 році дістав відмовну відповідь.

В половині травня 1976 року, в розмові з капітаном Велобоєнком, начальником Снятинського районного відділу КДБ, я підтвердив свій намір виїхати з СРСР. Приблизно два тижні після моєї розмови з Велобоєнком в газеті «Прикарпатська правда» з'явилася стаття, в якій спаплюжили мої стосунки з Аврамом Шифріним, що йому я завдячував виклик на виїзд. Потім, 1-го січня 1977 року, мене звільнили з роботи, а 10-го лютого 1977 року на зборах парткому колгоспу «Перше Травня» Снятинського району поширено нову версію, яка компромітувала мене і Шифріна.

Секретар парткому В.Малейкий заявив на тому зібранні, що моя приязнь з Шифріним основана на вбивстві одного з конвоїрів, які водили нас на роботу, що ми його, буцімто, спільно вчинили під час нашого перебування в ув'язненні.

Ця безглузда заява секретаря парткому насторожує мене і я вбачаю у ній намагання підготувати публічну опінію для мого арешту.

18 лютого 1977 року

Є. Грицяк

Про себе додаю наступне:

Народжений 1926 року; під час німецької окупації, коли мені було не більше 16–17 років, я належав до української молодечої організації. Після виступу німців мене мобілізували до радянської армії. Я брав участь у боях в складі 4-го Українського фронту. Був поранений і нагороджений. В 1949 році ще був в армії. 30 вересня 1949 року контррозвідка армії заарештувала мене за участь у вищезгаданій організації, мене засудили на 25 років позбавлення волі включно з конфіскацією всього майна й позбавленням прав на 5 років. Присуд був винесений у заміну кари смерти.

27 серпня 1956 року мою справу розглянула комісія Президії Верховної Ради СРСР, зменшила строк покарання до фактично відбутого вже часу, плюс знесення судимості. Я став вільною людиною.

28 січня 1959 року мене заарештували внаслідок відновлення справи мого попереднього присуду Президією Верховної Ради СРСР. В 1964 році мою справу розглядала воєнна колегія Верховного суду СРСР. У висліді того розгляду мені зменшили строк на 10 років і мене знову звільнили і знесли судимість.

Ув'язнення я відбував у таких місцях: Караганда, Норильськ, Владимір, Тайшет, Іркутськ, Інта і Сосновка Мордовської АРСР.

У 1953 році я був одним з ініціяторів і провідників страйку в'язнів в Норильську.

Я одружений. Дружина — вчителька української мови в середній школі, а 10-річна донька вчиться у 4-ому класі.