Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

Одного разу мене викликали з камери й разом з в'язнем Коваленком (із 5-ої зони) повезли в управління. Мене допитував підполковник Завольський.

— Хто був вашим тілоохоронцем? — питає.

— Усі п'ять тисяч в'язнів.

— А конкретно?

— Це і є конкретно.

— Жаль, жаль, що не знайшлося людини, яка прибрала б вас з цього світу — не було б цього всього в Норильську.

Пізніше таки в нашій тюрмі якийсь капітан викликав до себе Йозаса Козлаускаса й почав нападати:

— Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути?

— Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви — за їх збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?

— Ви думаєте, що говорите? — озлобився капітан. — Ви знаєте, що то означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!

Краще про радянську владу вже й не скажеш!

Нас виводили на прогулянку попарно, сковуючи наручниками. Оскільки всіх нас було дев'ять (Недоростков уже почав ходити), то останнього завжди сковували одного. Але якось, хоча я й не був останнім, наглядач змилувався наді мною й сказав:

— Ти, Грицяк, напевно, краще любиш ходити сам, аніж у парі? Так? Давай, я накладу тобі наручники одному.

Тільки-но ми почали ходити на прогулянковому дворику, що від загального тюремного подвір'я був відгороджений кількома нитками колючого дроту, як на прохідній показався начальник тюрми Ширяєв і його заступник Бейнер. Ми насторожилися й стали.

Низький на зріст, але добре збудований, Ширяєв ішов попереду, а високий, кістлявий та дещо наглибистий Бейнер — услід за ним. Обидва дуже бліді і, як ішли, мовчки дивилися в землю. Від них віяло якимсь нез'ясовним страхом. Ми не спускаємо з них очей. Коли вони вже проминули нас, ми побачили, що вони обидва мали при собі пістолети «ТТ». Ось воно що! Буде свіжа жертва!..

— Заходьте! — гукнув нам наглядач негайно після того, як Ширяєв і Бейнер зайшли до тюрми.

Ми пішли. Всі йшли парами, а я один і був останнім. Коли вже всі, що йшли переді мною, зайшли з прийомної на коридор, Бейнер зупинив мене легким дотиком руки й тихо прошепотів:

— А ти, Грицяк, залишся!

В одну мить до мене обернулося вісім спітнілих облич. В їхніх широко розплющених очах — переляк і мовчазне «прощай!». Я так само дивився на них: хотів усіх запам'ятати. Найвиразніше в моїй пам'яті збереглося обличчя терського козака Василя Циганкова. Ми стояли мов закам'янілі. Нарешті Бейнер каже:

— Ну, досить уже вам, ідіть до камери!

Ще одне мовчазне «прощай!», і коридорні двері зачинилися.

— Ставай ось тут, — сказав мені Бейнер, підводячи мене під стіну.

— Чому тут? — подумав я собі, — а не в молотобойці, де це звичайно робиться? Може, вони хочуть залишити сліди своєї роботи таки тут, на видноті, для постраху іншим?..

Ширяєв і Бейнер підійшли до стола. Я не спускаю з них очей. Ширяєв упирається вказівним пальцем правої руки в якийсь папір, що лежав на столі, й запитливо дивиться на Бейнера.

— Тільки не бійся! — підбадьорюю сам себе. — Ти знав, на що йшов. Сприймай свою смерть як належне, як одну з неминучих фаз свого буття. Найголовніше тепер — не здригнутися.

Нарешті Ширяєв мляво повертається, робить кілька кроків, сідає на одну з трьох сходинок, що ведуть до його кабінету, опирається ліктями на коліна й опускає долі голову. Бейнер важко сідає в крісло біля стола й теж опускає голову. Обидва сидять мовчки, напружено.

А я тим часом помандрував у минуле й за лічені хвилини побачився з рідними та друзями, наново пережив особливо пам'ятні сцени із свого життя.

Ось мені тринадцятий рік. Я поволі, ледве переступаючи з ноги на ногу, проходжу біля хати О.В. Чогось дуже тягне бачити її. А вона вже підлізла на пліт і весело всміхається. Я порівнююсь із нею, ніяковію й іду далі вже швидким кроком. Нібито я лишень так собі…

А ось незабутнє 13 квітня 1944 року. Мене арештовують у сусідньому селі Підвисока стецівські стрибки разом з представниками городенківського МДБ. Вони підводять мене під хату Василя Нявчука, ставлять до стіни і, надавивши на груди дулами карабіна й револьвера, домагаються:

— Ну! Де був? Говори!..

А далі я вояк Червоної армії й беру участь у найбезглуздішій в історії людства війні, де з обидвох сторін мільйони людей накладають своїми головами не за свободу, а за утвердження свого власного гніту, не за життя, а за свій власний спосіб самовинищення, не за демократію, а за свій власний тип тюрем і концтаборів, не за народ, а за його великих тиранів-вождів та їх криваву диктатуру!..