Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

Від воріт вахти ми вже йшли в супроводі конвою. На місці призначення Ґорожанкін зняв з нас наручники, роздав нам ломи й лопати й наказав копати ями під стовпи електролінії. Ями мали мати такий вимір: метр на метр ширини й метр глибини. Норма — десять ям на одного.

Я прокопав один штих талого ґрунту, а далі — мерзлота. Ґорожанкін стоїть поруч з конвоїрами й підганяє:

— Копайте, копайте, гади! ґризіть мерзлоту! Та щоб мені був метр на метр, інакше я вас…!

В одному кутку метрового квадрата я продовбав яму, в яку негайно набігла вода. До мене підходить Ґорожанкін і цікавиться, скільки я вже викопав.

— Так, так, — каже він нібито ввічливо й прихильно, — ще трохи покопай та й буде; туди далі не треба. Навіщо задарма мучитися. — А відійшовши від мене на безпечну відстань, знову пригрозив: — Ну, гадино, гляди ж! Метр на метр!

Пополудню Ґорожанкін несподівано сказав нам стати по п'ять, наклав на нас наручники й повів у зону. Дорогою почав кепкувати:

— Ну що, духарики (іронічне: відважні, сильні духом), виявляється, що ви навіть дуже ріденькі . А як вас були розмалювали! Тепер ви вже показали, хто ви є. Вчора вас шість чоловік усю вашу братію гнали по-пластунськи від вахти до бараків, і ні одна погань голови не підняла. З таким духом вам тільки під нарами сидіти!

— А тепер, мужики, скажу вам, чому вас так скоро зняли з роботи. Вас ділять на дві половини: 350 чоловік відправлять у 4-ту зону, а других 350 залишаться тут. Як тут, так і там вас розкидають по два-три чоловіка по всіх бригадах. Тоді ви вже нікуди не рипнетеся; ми вас усіх у баранячий ріг поскручуємо.

Ще того самого вечора ми поправцювали тундрою до 4-ої зони, а вранці наступного дня, кожний у своїй бригаді, вийшли на роботу. В такий спосіб ми вийшли із внутрішньої ізоляції й опинилися в гущі усіх в'язнів 4-ої та 5-ої зон.

А десь через два тижні в'язні обидвох зон були ошелешені звісткою: Ґорожанкінові відрубано голову!

Напала холодна полярна зима. Працюємо на дві зміни і без вихідних днів. Змінюємося на робочому місці, так що кожна зміна триває дванадцять годин. Дві години витрачаємо на дорогу туди й назад. Щонайменше дві, а часто-густо й чотири-п'ять годин стоїмо перед вахтою, вичікуючи в черзі перед обшуком. Тут холод доходить уже до костей і боляче їх стискає. Стоїмо мовчки; ніхто не випустить з уст ні одного слівця, бо дорога кожна дрібка енергії. Скорочувати час нам інколи допомагає вдивовижку таємниче й захоплююче мерехтіння північного сяйва. Ми так напружено стежимо за тим загадковим небесним барвограєм, що нам здається, що ми вже й чуємо його, а не тільки бачимо. Мені здалося тоді, що враження, яке справляє на людину північне сяйво, можна якоюсь мірою передати з допомогою музики. Інші ж засоби мистецтва тут просто безсилі.

Нарешті ми підходимо до вахти і, відірвавши очі від неба та опустивши їх долу, падаємо навколішки й так підсуваємося все ближче до наглядачів, що провадять обшук. Того, хто не впав на коліна, а тільки присів чи нахилився, б'ють шваброю по голові. Іноді, як їм заманеться, наглядачі б'ють шваброю без огляду всіх і кожного. Для цієї роботи спеціяльно підбирали наглядачів. Найбільше відзначався серед них старшина Михнік.

Перед наглядачами ледве розхристуємося своїми закляклими руками й стаємо вже на ноги. Нас пильно, а інколи тільки формально, обшукують. Особливо дошкульно обшукують тих в'язнів, у кого номерний знак починається на «У» або «Ф». Часто траплялося, що нас затримували на холоді до 1-ої години ночі, а о шостій ранку треба вже вставати й знову йти до праці, бо « праця облагороджує людину »!

Декого, одначе, не допускали до праці, а задля профілактики та настрашки, саджали до тюрми. Ґорлаґівська тюрма знаходилася при нашій зоні. Тут, як і по всіх інших тюрмах Норильська, була глибоко вкорінена традиція: кожний, хто потрапляє до тюрми, мусить перейти через молотобойку , тобто через камеру, в якій сидять відгодовані суки, єдиним завданням котрих є побиття кожного, кого до них укинуть.

Молотобойка була своєрідним притулком для тих сук, які втікали із зони, щоб уникнути помсти з боку розгніваних в'язнів. Отож і не диво, що вони з такою нестримною злобою накидалися на кожного, хто потрапляв у їхні руки.

Одного разу, коли в молотобойці обробляли свіжу жертву, в'язні, що сиділи в сусідній камері, зчинили несамовитий галас. Вони кричали, свистали та били дошками з нарів у двері, їм негайно відповіли автоматною чергою. В найбільшій небезпеці — аж дивно як уцілів — був тут мій односелець Степан Филипчук. Не загинув ніхто, однак усі принишкли.