Євген Грицяк - Історія Норильського повстання

Через 150–200 метрів ми опинилися перед вахтою робочої зони, що носила назву « Ґорстрой ». Це була величезна, обведена колючим дротом та обставлена сторожовими вишками, територія тундри, на якій провадилися будівельні роботи. В'язні Ґорлаґу будували місто Норильськ. Усі роботи, від складення проекту та до здачі будови в експлуатацію, виконували самі в'язні.

Ми потрапили на цю велику будову саме тоді, коли забудовувалася центральна площа міста. Ми вирівнювали її, вивозячи тачками ґрунт з одного місця на інше.

Під час годинної перерви на обід ми розбіглися по всіх усюдах у пошуках земляків та нових знайомств. Адже тут, на відміну від житлової зони, ми не були відгороджені від решти в'язнів колючим дротом. До того ж, тут працювали не тільки в'язні 5-ої, але й 4-ої житлової зони, а поруч, уже відгороджені від нас вузькою смугою заборонки , працювали жінки із 6-ої зони, які крізь призму колючого дроту видавалися нам напрочуд гарними та принадними.

Та нас передусім цікавила поведінка наших земляків, що боялися підходити на наш виклик до загороди в житловій зоні. Тільки деякі з них відгукувалися здалеку та й то лише російською мовою.

Українську мову ніхто офіційно не забороняв, проте розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми виявляли себе як українців або, як нас презирливо називали бандерів , і викликали на себе шалений шквал всіляких додаткових утисків і гноблення. В Караганді ми вже були вибороли собі право на національну гідність, а тут, у Норильську, це право ще треба було відстоювати.

Наші земляки, яких ми зустріли тут, просили нас, щоб ми принишкли трохи і поступово примасковувалися, бо інакше нас тут усіх винищать. «Ви ще не знаєте, що таке Норильськ!» — запевняли вони.

Після повернення з роботи нас усіх старанно обшукали на вахті й знову запровадили за огорожу. Наші бриґадири повернули до «штабу», щоб доповісти начальству про нашу поведінку та потримати нові інструкції.

Другий день нашої роботи нічим не відрізнявся від першого.

На третій день, в обідню годину, ми знову розсипалися по всій зоні. Я йшов кудись сам один і раптом побачив, що просто на мене рішуче і явно агресивно крокує помічник нарядчика. Я відступив убік, а він, загородивши мені дорогу, погрозливо запитав:

— Ти, падлюко, чого тут ходиш? Де твоя бригада?

— Ми працюємо на площі,— відповів я, — але тепер обідній час, я маю право бути, де хочу.

— Я тобі, гадино, дам право! Ви, бандери! Героїв із себе корчите? Ми ще не таких бачили та всіх за пояс позатикали, а з вас, гадів, шашлики на ножах жарити будемо!

Я не відповів йому нічого, тільки пішов далі своєю дорогою.

Відлучення від бригади й блукання по зоні, хоча б під час перерви на обід, вважалося порушенням дисципліни та проявом непокори. Помічник нарядчика й прийшов на Ґорстрой для того, щоб покласти край такому «блюзнірству».

По полудні до мене підходить бригадир з претензією, що ми не виконуємо норму.

— Ти тільки подивися на нас, — відповів я йому, — ми ледве на ногах стоїмо. Якої ж норми ти від нас хочеш? Потерпи трохи, не квапся. Ми відійдемо від етапу, наберемося сили, а тоді вже й вимагай з нас роботи.

— А до того ж, хіба ти не такий самий в'язень, як і ми? — продовжував я. — Хіба ж ти добровільно сюди приїхав, а не під конвоєм, як і ми? То чого б ти мав нас підганяти?

Бригадир мовчки повернувся й пішов геть від нас.

Робочий день закінчився. На вахті житлової зони від нас відокремлюють вісім чоловік, сковують їм руки й провадять до буру . Там їх, скованих, б'ють, підіймають догори й ударяють усім тілом об підлогу, копають та топчуть ногами й нарешті замикають у окремій камері.

Наступного дня, перед виходом на роботу, мій бригадир вийняв із кишені папірець і зачитав: Грицяк Євген і Мельник Дмитро залишаються в зоні.

Ми залишилися й після відповідного сигналу вийшли на перевірку.

— А це ще що? — побачивши нас, загарчав помічник нарядчика. — Відмовники?

— Ні,— впевнено відповідаю я, — нас залишив бригадир.

— Брешеш, сволото! Нарядна не давала бригадирові такого розпорядження.

— Перевірте.

До нас долучили ще одного нашого земляка й замкнули в коридорі бура . До камери нас не вкинули, бо ми ще не перейшли через молотобойку , а молотобойці, мабуть, були зайняті десь у іншому місці.

Через дві-три години надвірні двері раптом відчинилися, й до нас, у супроводі наглядача, підійшов начальник ДД 1-го відділу Ґорлаґу , підполковник Саричев.