Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Конвойні війська з наказу начальника дивізіону Повстяного та його заступника Нікіфорова по дорозі від лагера до робочої зони під час конвоювання клали каторжан по декілька разів, і то найчастіше в болото.

Тих, що по їх команді не падали ниць у болото, вони обстрілювали впритик так довго, поки не змушували лягти. Це жорстоке знущання конвойних військ по дорозі на роботу і з роботи в лагер з кожним днем ставало все лютішим і лютішим.

Але якраз під ту пору у перших днях березня 1953 року Левітан своїм могутнім тривожним голосом об'явив по радіо, що Сталін дуже тяжко хворий, що у нього інфаркт міокарда. По його голосі відчутно було, що надій на одужання немає жодних.

Від того часу всі каторжани з нетерпінням чекали щоденної інформації по радіо про стан здоров'я Сталіна. Всі думали, що їх доля залежить від того, — чи видужає Сталін, чи помре.

Від того часу всюди на роботі, в бараках, в їдальні всі розмовляли тільки про те, що передавали по радіо про Сталіна. Всі нетерпляче ждали тієї хвилини, коли ж вже нарешті повідомлять про те, що він вже скінчився.

У той пам'ятний день я працював у нічній зміні по закінченні кузнечного цеха. І раптом почув спів. Це, взявшись попід руки через цілу ширину дороги, ішли вільні люди і співали.

— Що це вам раптом серед ночі стало так весело? — голосно запитав їх один каторжанин.

— Пойте и вы, пойте все — тиран подох!!! — голосно відповіла якась вольна жінка із тих співаючих.

Ті слова миттю пролетіли від одного каторжанина до другого. Всі кричали «Ура!!!» і підкидали свої шапки вгору, а другі кричали «Ура» і чомусь кидали свої шапки у сніг. Кожний по-свойому виявляв радість, але раділи всі.

— Даниле! Вас майстер кличе до контори, — гукнув днювальний контори.

Я пішов до контори. Майстер Титерин сидів біля телефону з трубкою біля вуха і весело з кимсь розмовляв.

— Оце диспетчер оповідає по телефону, що вже п'ять днів, як заборонили у Норильську торгувати спиртом і от все одно всі п'яні, — сказав Титерин, — вип'ємо і ми, Даниле. Я також під цей довгожданий день запасся.

І так смерть Сталіна відмітили і ми зо спиртом. Руські каторжани, а особливо бувші офіцери, раділи, що нарешті уряд сформувався майже з самих руських. Вони в основному симпатизували Жукову і Ворошилову.

Але на ставлення адміністрації і конвойних військ до нас та подія не вплинула, вони своє привичне їм свавілля продовжували без найменших змін.

Настала пам'ятна весна 1953 року. Почалися і весняні суботники. Одробивши зміну, треба було ще дві години робити суботник на виробництві, а потім у лагері. Словом, весна вимотувала нас до краю. А в тому році начальник дивізіона розпорядився, щоб ми відробляли суботник ще й в дивізіоні по прибиранню їх сміття на території дивізіону.

Прибирати сміття у дивізіоні після тих, що кожного дня по-садистичному знущалися над нами, було дуже прикро й обидно. Отже ж одного пам'ятного дня після закінчення зміни на цементному заводі, нас вивели на суботник по уборці території цементного заводу. Одробивши дві години суботника на заводі біля вхідної вахти до лагера, заступник начальника дивізіона Нікіфоров забрав нас і повів у дивізіон на уборку території дивізіона.

Виснажені роботою і невиспані, відробивши суботник на заводі, ми просто падали з ніг і тому відмовились у дивізіоні навіть і лопати в руки брати. Начальник дивізіона дав команду стріляти. Нас обстріляли кругом і понад головами просто впритик, так що кулі свистіли попід самими вухами. Ми щільно збились у куток і стояли. Пізніше пустили на нас собак, а тоді знову стріляли, але ми лопат не взяли. І начальник конвою з налитими кров'ю очима змушений був відпровадити нас у лагер.

Саме цими знущаннями конвой і адміністрація допомогли нам мобілізувати всіх каторжан до боротьби з тим безмежним свавіллям адміністрації лагера і дивізіона. Напруження зростало з кожним днем, всі відчували — настане якась страшна схватка, схватка не на життя, а на смерть, і вже тим разом не з бриґадирами, а з самою адміністрацією та конвойними військами. Але у що саме виллється те напруження, вгадати тоді було неможливо.

Події розвивались дуже швидко. Нам з Таращанським і студентом приходилось сходитись кожного дня для обговорення небувалого досі потоку інформацій. Кожний інцидент, кожний наступ, кожну провокацію адміністрації і дивізіону треба було своєчасно зважити, обміркувати, дати відповідну оцінку і написати обіжник з приводу того всього, що твориться і чого можна ще ждати. У своїх обіжниках ми зверталися до людей, охоплених самодопомоговою організацією, з такими настановами, щоб вони не піддалися провокаціям конвою, щоб витримано спокійно у мирному дусі розмовляли з адміністрацією і конвоєм, але не в благальному тоні, а твердо і рішучо.