Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Нащо ти говориш зі мною на такому рівні. Я проста дівчина, я всього-навсього медсестра, мені ще тільки двадцять років. Я не хочу потопати в роздумах, я хочу вірити, розумієш ти це, чи ні? Я хочу вірити в тебе. У тебе я хочу вірити. Ти гарно виступаєш перед авдиторією, ти запалюєш, ти пориваєш людей до боротьби, в твоїх очах блищить така сила вогню, що можна запалити світ, а зараз тут переді мною чомусь став сіяти зневіру, безнадійність, песимізм. Нащо це робиш? Де ділась твоя сила, на яку спиралося і вірило так багато таких як я. Ми ж без віри жити не можемо. Ми без віри ні на що не здатні. Ми без віри — ніщо. Я вела себе в бункері в німців сміливо тільки тому, що я вірила. Я вірила в тебе, у твою нездоланну силу, — зрозуміло тобі? — сказала Катруся.

— Катрусю, ти мене зовсім не зрозуміла. Я не песиміст і зневіри не сію, навпаки, я хочу, щоб ти, насамперед, вірила в саму себе і навчала інших тієї віри в самих себе й у свої власні сили. Тоді як ти закріпишся у своїх власних духовних силах, то тобі не буде страшно якщо розчаруєшся в комусь, як ось, наприклад, зараз у мені. Тоді ти вистоїш і сама, не дивлячись на те, в які умови попадеш. Нам не треба рівнятися на стадні народи, яким потрібні вожді. Ми повинні рівнятися на англійців, які в силу необхідности кожний сам собі стає вождем. Нам потрібна нація індивідумів, а не нація вождів і маси. Слово маси — це гидке слово, якщо воно відноситься до людей, це образа свого народу, це образа особистої гідности кожного громадянина. Адже ж, Катрусю, треба мислити кожному, треба зважувати кожне слово, бачиш же сама, в нас вхитрилися з живих мислящих людей зробити масу, а зі слова «маса» створити ідола для тієї самої маси. А для себе щит, за який ховаються «вожді», якщо хтось їх наважиться за щось звинувачувати. Я хочу, Катрусю, щоб ти навчилася любити наш народ не напудрований, не накрашений, а таким який він є насправді — народ «паралітиків», народ «погній» для інших народів. Я хочу, щоб ти, Катрусю, бачила все таким, як воно є насправді і не розчарувалася ним, не перелякалася того і не заразилася самознищуючим почуттям меншевартости, навпаки, скріпла тим самоосвідомленням і приложила всіх зусиль, щоб нам стати кращими, ніж ми є. Націоналісти на словах ідеалізують свій народ, а як тільки заікнутись про демократію, то вони відразу всі в один голос кричать: «Що, нашому народові демократію? О, ні, з того нічого не вийде! Наш народ демократії шанувати не буде, він шанує і поважає тільки грубу силу, нагай!»

— Це правда, я сама чула багато разів, але ж не вірила і не в силах у тому всьому розібратися. Та по правді кажучи, я й не думала розбиратися. Може нам уже хватить. Мені вже голова спухла від того всього. Ти ж сьогодні зі мною якийсь зовсім інший, не такий, як завжди, — сказала Катруся і принадливо усміхнулась.

— Всі ми кожного дня стаємо іншими, кожний прожитий день збагачує нас досвідом і знанням, вкорочує віку і зменшує ілюзій.

— А ти знаєш про те, що народ по своїй психології схожий на жінок і тому він не любить тих, що говорять про його вади, про його недостатки. Щоб прихилити до себе народ, заручитися його підтримкою, треба про його вади промовчувати, а натомість, більше говорити і писати про все те, що є хорошого в нашому народі, зрештою, ти й сам завжди так і робиш, а от сьогодні тільки щось на тебе найшло, — сказала Катруся.

— Це правда, що народ, так як і жінки, люблять те, що возвеличує їх і хвалить. А треба, щоб наш народ був схожий на мужніх мужчин, в яких вистачає мужности терпеливо вислуховувати про їх вади, щоб відразу їм виповісти нещадну боротьбу, — сказав я, — бо по-іншому нам і справді не стати повноцінною нацією. Посилення своїх внутрішніх духовних сил і віра в них повинна увійти в основу виховання підростаючого покоління. Кожний громадянин повинен бути свідомим того, що він є повноцінною частиною громади і на ньому лежить відповідальність за сучасне і прийдешнє всіеї громади, усього народу.

Із Бужкович я переїхав у село Замличі Локачівського району. Там в основному я займався читанням літератури та писанням. У Замличах два рази мене потривожила червона партизанка. Тудою ходили червоні диверсійні партизанські групи підривати залізницю Ковель-Львів. Одного разу мені прийшлося тікати від них за річку на хутори сусіднього села. Люди прийняли мене там явно непривітно. Уся сім'я була понура і ніхто не хотів зі мною розмовляти. Це відношення сильно мене схвилювало; я не знав у чому криється причина тієї неприхильности. Треба було йти десь до другої хати, ото ж з тою метою я запитав господарки: