Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А що ж ти їм, Катрусю, оповідала про нас?

— Я сказала їм, що коли б ви на них наскочили, на моїх друзів, то з вас ані один не залишився б живим, — гордо оповідала Катруся.

— А вони що на те сказали?

— Зразу всі засміялись, а потім один сказав: «Мені подобається ваш бойовий дух, але стріляти нас нема за що, ми такі ж самі українці, як і ви, того ж самого прагнемо, що й ви».

— А хто ж там знає, чого ви прагнете. Ви ж носите на собі німецьку шкуру і для німців служите, а ми боремося проти них, — відповіла я.

— А вони що на те сказали? — з цікавістю запитав я.

— Той же самий мені й відповів: «Зараз проти німців нічого боротися, зараз для нас не німці страшні, а он (показавши на схід) — та червона навала страшна і проти неї треба боротися».

— Для нас всі страшні і з всіма треба боротися, — я відповіла їм, — і знову всі засміялися, а один встав, обняв мене, поцілував у лоб, й сказав: «Якщо в нас, та ще й на Східній Україні, водяться такі дівчата, то Україна здобуде собі незалежність». — І у нього покотилися сльози по щоках і я також заплакала. Всі останні крізь сльози сміялися від радости і потискали мені руки, обнімали й цілували. Пізніше виділили з-поміж себе двох, які провели мене на Волинь, — закінчила Катруся.

— Оце тому ти, Катрусю, така весела?

— Може і тому, — відповіла Катруся, — хіба ж немає чому бути веселій, хіба ж тобі не приємно, що все ще є люди, які думають так, як і ми думаємо, і прагнуть до того, до чого й ми прагнемо.

— Звичайно що приємно: є на світі багато людей, які хочуть добра на землі і наче б прагнуть до добра, але якось усупереч своєї волі роблять зло не тільки іншим, а навіть самі собі, — думаючи і говорячи наче б сам до себе, відповідав я Катрусі.

— А ти, хіба ж робив зло? — стривожено запитала Катруся, не спускаючи з мене своїх великих, сповнених сльозами голубих очей.

— Не знаю, Катрусю, може я і роблю зло, — задумано і тихо відповів я.

— Так ти ж, краще всіх, знаєш чого хочеш і що робиш, ти ж найкращий зразок для нас усіх і раптом таке говориш! — з явним жалем сказала Катруся.

Я стояв, дивився у вікно і думав тяжку думу про свою бувшу машиністку і взагалі про людську долю.

— Чого ти такий став, чого мовчиш і десь дивишся якимись неприсутніми очима немов би у якусь незбагненну безодню? — стривожено сказала Катруся і торкнула мене за плече, немов би хотіла упевнитись чи я живий.

— Так, це правда, зараз я дивлюся у невловиму безодню, ті невловимі безодні є скрізь і всюди, і ніхто не знає, коли хто у неї попаде, — таким же самим позачасовим і «причинним» тоном сказав я.

— 3 тобою, котику, щось сталося. Мені страшно робиться дивитися на тебе, — схвильовано сказала Катруся.

— Сталося, із всіма щось стається, тільки не в одну пору, — продовжував я.

— А що саме сталося? Скажи! Що? — благально допитувалася Катруся.

— Не треба, Катрусю, все знати тобі, так буде краще, — відповів я.

— То скажи хоча — де ти оце був? — таким же самим тоном запитала Катруся.

— Я був у Крайовій Службі Безпеки, — сказав я.

— А… Он воно що!! І тобі щось загрожує? — стривожено запитала Катруся.

— Їх фах — це завжди і всім загрожувати і одночасно доводити всім і самим собі про те, що вони всіх захищають, що коли б не вони, то взагалі на світі й життя зупинилося б.

— Але ж і насправді, без них не можна бути? — допитливо запитала Катруся.

— Без них не може обійтися ані один народ, але ті, що самовіддано борються за волю, за незалежність, за добро і правду, повинні б без них обійтися. Вони із всіми своїми діями ляжуть чорною плямою на весь цей визвольний рух. Вони заплямують чисту і святу кров, пролиту за волю і незалежність найкращими людьми, такими як Славко Гарасименко, — з болем у серці сказав я.

— Бачиш, як то воно є, ми, жінки, і більшість мужчин полягаємо все на віру. Кажуть нам, що їх треба, що без цього не можна, що того добро справи вимагає, і ми віримо в те, і нам легше, ми ніби й ні за що не відповідаємо, а таким як ти, гірше і важче, ніж нам. Ви невилікувальні аналітики, ви все зважуєте на своїх аналітичних вагах, міряєте, роздумуєте, за все берете самі на себе відповідальність і мучитесь. Нащо це все, кому воно потрібне? Та й що ж в них кращого є? — запитала Катруся.

— О, саме це останнє, що ти сказала, надзвичайно важливе. Оце ж то і все горе в тому, що в нас нічого кращого немає. Ми до кращого не доросли і тому не могли створити нічого кращого. ОУН — це ми, це те, на що ми здатні були спромогтися. Кращого в нас нічого і немає. Чужинці говорять про нас, що ми, як народ, по своєму дусі, найдемократичніший від усіх слов'янських народів, а насправді наша демократичність не державницька і тому вона дуже швидко переростає в анархізм, перероджується з конструктивної в деструктивну. Анархізм в нас — це психологічний результат довговікової неволі, це звульґаризований протест проти рабства, який швидко переростає в руйнівну силу, яка виступає і проти спроб свого народу створити свою державу, — немов сам до себе сказав я.