Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Де ж вас Бог носив у період тієї червоної навали? — запитав Митла.

Я оповів йому все, від початку до кінця.

— А де ж зараз ваша машиністка?

— Я відправив її з пакетом до Галини і вона звідтам не повернулась.

— Вона з вашим пакетом попала не до Галини, а в штаб червоної партизанки. Зараз вона говорить, що ви самі її туди післали. Може хочете з нею зобачитись?

— Хочу, — відповів я одним однісіньким словом.

Митла вийшов до другої кімнати і розпорядився негайно привести машиністку. Незабаром машиністка постукала і увійшла, але зобачивши мене, вона вже не змогла промовити жодного слова, втратила свідомість і впала. Пізніше прийшла до тямку, але однак, мовчала, опустивши голову до землі.

Боляче було дивитись на ту нещасну дівчину, але допомогти їй я вже не міг.

Машиністці веліли піти на свою домівку. Вона помаленьку підвелась і з опущеною головою пішла.

— Ми її ще не допитували, це вона нам оповідала просто так по ходу розмови. Ми очікували вас. Нам треба було, щоб вона побачилася з вами. Родом вона з Ворошиловградської области. Її батько працював машиністом на залізниці у Львові, а вона вчилась у педінституті на четвертому курсі. У війну евакуювалася у свою область і там працювала свинаркою. Пізніше за завданням комуністичного підпілля її направили до Львова, а звідти на Волинь. Оце коротенько вона сама оповіла свій шлях. Ми їй сказали, що ви випадково зірвалися на міні. Вона рахувала вас загиблим і можливо тому таке наговорила на вас, — сказав Митла.

— А мені все одно шкода її. Вона ж так само, як і тисячі інших молодих дівчат, являється нещасною жертвою тієї безглуздої війни, — сказав я.

— То що ж, по-вашому, ми повинні робити з такими, що самі заплутуються та ще й інших заплутують? — запитав Митла.

— Пустити, хай іде собі, хай цей гріх за неї беруть на себе ті, що її посилали до нас, вони тепер їй уже не повірять і самі розправляться з нею. Вона ж наївна дівчина.

— 3 вашою сентиментальністю далеко не заїдем. Більшовики нашим не прощають, — сказав Митла.

— Ми ж не більшовики, — відповів я.

— Добре, ми з нею ще поговоримо, — відповів Володимир.

— Що ж ви, друже Боремський, зараз робите? — запитав Митла.

— Читаю Шопенгауера, — відповів я.

— Ви все в філософії пропадаєте, — сказав Митла.

— А вас захоплює Шопенгауер? — запитав Володимир.

— Він дуже гарно лає всіх тих філософів, які мислили і писали не так як він. Він визнає лише одного Канта і то ставить його трохи нижче від себе. Його заносчивість не сердить, а навпаки веселить. У нього все це якось дуже кумедно виходить. Але між тією всією його лайливою полемікою є зернята досить ориґінальні і цінні, — сказав я.

— Вам добре живеться, раз ви можете собі позволити таку розкіш, як читанки філософії, а ми от мусимо займатися отими брудними справами, — сказав Митла.

— Кожному своє, видно вам це більше по душі, — сказав я.

— По душі. Треба ж комусь і тим займатися, — прикрим тоном сказав Володимир.

— А де зараз Галина? — запитав я.

— Галина зараз по тамту сторону фронту, — відповів Митла.

— А Ярослав Мова — Гарасименко де?

— Гарасименко також по тамту сторону фронту, — відповів Митла, а пізніше додав: — Що ж, ви вільні, можете займатися своїми справами.

Їдучи до Бужкович, я думав про свою бувшу машиністку, про її нещасну долю, про жорстокість тієї боротьби і взагалі про безглуздість людського життя.

— Машиністка прагнула, добивалась від мене лише крихітку моєї уваги, як мужчини, крихітку тепла, любови, я їй того не дав; вона для мене була лише машиністкою і більш нічого. Може це і штовхнуло її на помсту, — думав я сам у собі. А душу розривав біль і чорна печаль.

У Бужковичах на своїй квартирі я застав ту ж саму медсестру Катрусю, яка мандрувала з нами по Галичині. Вона була весела і життєрадісна.

— Як же ти, Катрусю, прорвалась звідтам? — запитав я.

— О, були в мене пригоди неабиякі. Недалеко границі мене зупинили троє німців, вони обшукали і знайшли в кишені набої до моєї сімки, яку я загубила. Німець, зобачивши набої, аж здригнувся і почав знову обшукувати мене, а тих двох других пильно приглядались до мене і доброзичливо усміхалися, їх усмішки підбадьорювали мене. Мене відвели в бункер. Там розташовувався цілий рій солдатів. А той, що робив обшук, незабаром десь пішов. Це тільки він один між ними всіма і був дійсним німаком, а всі останні були українці з Галичини. Вони розпитали мене, хто я така, та звідки і куди йду. Я оповіла їм все, як було. Я сказала їм і за вас, — розповіла Катруся.