Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Тише, ребята, спокойно. Мы всё расследуем и вашего «коня» с табаком найдём и возвратим вам.

На другий день корпусний повернув усе так, як начальник сказав.

Через декілька днів після того випадку, офіцер тюремної охорони вивів нас на прогулянку. Тюремний служилий в'язень з білою опаскою і з довгою тичкою зривав чийогось «коня». Семенюк Мелетій підбіг до нього і почав бити. Офіцер кинувся на оборону. У ту ж мить вмішався і Смірнов. Мелетій придушив офіцера до стіни. Бачучи недоцільність тієї бійки, я підбіг до Мелетія і відіпхнув його від офіцера. Смірнов також залишив пов'язочника. Вони були значно сильніші від мене, але із-за поваги інколи слухали мене. Ту неймовірну і безпрецедентну терпеливість до нас можна, мабуть, пояснити тільки тим, що після розправи з Берією вони не були певні, що їм принесе завтрашній день.

Час від часу нас возили в управління УВД [37] [37] Управление Внутренних Дел (Управління Внутрішніх Справ). на допити по справі норильської забастовки. В управлінні дуже часто пробували повишувати голос, а бити нас не наважувались. У Красноярському крайовому управлінні УВД я відмовився давати будь-які покази з приводу страйку і тому мене туди більше не возили.

Через місяць нас відправили до Володимира у тюрму на рік. Настрій у всіх був чудовий. Всі трималися по-бойовому. По всіх пересилочних тюрмах адміністрація відносилася до нас відносно досить делікатно. Але масивні залізні ворота, високі мури, якими всюди тюрми відгороджені від світу, та похмурі сірі каземати завжди пригнічуюче діють на психіку людей. Тюремна адміністрація майже всюди по своїй психіці схожа одна на одну. Це упривілейовані владою злочинці, яким ніколи нічого не загрожуе за їх злочини, а навпаки, їм за злочини платять грошима і нагороджують відзнаками. У їх обличчях і очах немає нічого людського. Бувало, я дивився на них і не вірив в те, що вони так як і всі, мають жінок, дітей і батьків. Вони наче б створені по спецпроекту, зумисне для цієї антилюдяної ролі.

У Володимирській тюрмі нас посадили у третій корпус. Тоді ще у тому корпусі сиділи вищі чини німецької і японської армій. Наш коридор обслуговували наглядачки. Вони ставилися до нас непогано. Начальник тюрми і вся адміністрація у порівнянні з лагерною адміністрацією видались нам дуже культурними.

Незабаром нас перевели до першого корпуса. Цей корпус побудовано за радянської влади. Камери у ньому приблизно 12–13 квадратних метрів, вікна маленькі і високо. Чотири ліжка прикріплені до бокових стінок і одне, під вікном, до зовнішньої стіни. Посередині між ліжками прикріплений до цементного полу маленький стіл і дві маленькі лавочки. Оце і було все «умеблювання» на п'ятьох політв'язнів. У тих камерах завжди панував пригнічуючий сумерк. Адміністрація у тому корпусі була підібрана значно жорстокіша, ніж у всіх останніх корпусах. Перший корпус, по всіх ознаках, у порівнянні з третім, чи навіть із четвертим корпусом, був страшним карцером. Словом, іноземці сиділи в царській тюрмі і користувалися царськими порядками, царським режимом, а нас посадили в радянську тюрму і на радянський режим.

Кожна тюрма страшна сама по собі, бо це є грубе насильство над людською природою, а в радянській Росії тюрми найстрашніші не тільки своєю конструкцією і зверхжорстоким режимом, але і тонко продуманим способом психічного самознущання. Для звершення цієї мети, адміністрація тюрми у кожну камеру дае одного психічно хворого, або крайнє неуживчивого чоловіка. Все це робиться глибоко продумано і пляново, зумисне для того, щоб політв'язні не мали змоги повищувати своїх знань і щоб таким чином руйнувати їх не тільки фізично, а й духовно. До нашої камери дали психічно хворого Ковальчука. Ковальчук кидався не тільки на кожного з нас, він кидався на стіни, бив у двері кулаками, скакав на вікно, а з вікна на стіл. Словом, бешкетував на всі лади кожного божого дня. Не можна було ані читати, ані писати, ані мислити. Безперервне напруження нервів виснажувало як фізично, так і духовно. Ковальчук був значно більшою карою, ніж сама тюрма зі всіма її жорстокостями.

— Переведіть мене в найгіршу одиночку. Одиночки ж у вас існують для покарання. Покарайте мене найгіршою одиночкою, лише заберіть звідсіля, — сказав я начальникові тюрми.

— Я не маю права того зробити, це не від мене залежить, — відповів начальник тюрми.

Тоді мені стало ясно, що вся ця система фізичного і психічного винищування політв'язнів продумана до найменших деталів на найвищому рівні карального апарату. Але наше перебування у Володимирській тюрмі припало якраз на той період, в який захиталися самі устої того апарату і тому нам не довелося там довго сидіти. Під весну 1954 року до Володимирської тюрми приїхав той же самий заступник генерального прокурора по місцях ув'язнення — Вавілов і, переглянувши наші справи, чи вірніше кажучи — постанови, розпорядився відправити нас — страйкарів — норильських і воркутянських лагерів, біля 400 чоловік, в тайшетські лагери. Згідно його розпорядженню, тюремна адміністрація швидко підготувала нас на етап і відправила на залізничну станцію. На станції нас завантажили у товарні червоні вагони. Поїзд рушив, і ми знову поїхали в далекий Сибір.