Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Серед страйкарів, так як і серед політв'язнів взагалі, було найменше руських, але по дорозі з Володимира до Тайшета вони весь час на залізничних станціях «ораторствували» через вікна товарних вагонів до вільного населення. На товарних станціях більших міст, наш ешелон зупинявся іноді навіть більше ніж на годину. Населення сибірських міст у ті тривожні часи, які настали наслідком смерти Сталіна та розстрілу Берії, було вже розбуджене із довголітнього сну отупілої байдужности. Люди товпилися кругом нашого ешелону. Сміливіші пробували навіть прорватися крізь окруження конвойних військ, щоб передати нам курити і поїсти. Конвой затримував їх і всім говорив:

— Куда вы прётесь, вы же не знаете, что это за люди, ведь это бериевцы, а вы хотите им помогать.

Оце всю дорогу в такий нахабний і підлий спосіб конвойні війська зле інформували співчуваюче нам населення. Оце ж ті нахабні наклепи конвойних військ і спонукали нас, всупереч всім заборонам, оповідати людям правду. І ми на всіх залізничих станціях голосно оповідали народові, хто ми такі і за що страждаємо по тюрмах і лагерах.

У нашому вагоні їхало біля 140 чоловік. Всі вони попали у Володимирську тюрму за страйк у Воркуті. Із Норильська був тільки я і мій старший друг Федір. На третьому каторжанському лагері, Федір довго переляканими очима дивився на всі ті події, що відбувалися у нашому лагері до страйку, зокрема в його перші дні, але пізніше і він забажав впрягтися у громадську діяльність у найгарячішу пору страйку. Запропонування ним своїх послуг у страйковій боротьбі нашій самодопомоговій організації мене дуже приємно зворушило, і ми радо дали йому по його хисту роботу. Після усіх тих гострих суперечок, які довго тяглися між мною і Федором, запропонувати свої послуги і підпорядкуватись міг тільки Федір. У ту ж мить він виріс у моїх очах у таку духовну велич, як ніхто. Я сам, мабуть, не міг би так поступити. Він навіть у дні найгостріших суперечок дорожив моїм іменем більше, ніж своїм. Такі друзі не часто і не кожному трапляються.

Але після короткого екскурсу в минуле, вернемось знову до життя політв'язнів нашого вагону. Всі люди в нашому вагоні зналися між собою. Чужими для них були тільки я і Федір. Ми з Федором зайнялися вивчанням свого оточення у вагоні. Я зайнявся одним литовським полковником, який у свій час закінчив військову академію у Голляндії, і психіятром-жидом, який до арешту був начальником психіятричної лікарні у Вільні. А Федір зайнявся вивчанням нашої молоді. Це була група давно зіграних молодих хлопців із своїми ватажками. Основним ватажком серед них був Роню [38] [38] В рукописі — нечітко. Можливо — Ронюк. Євген. Роню був високий, гарно зложений, здоровий, молодий хлопець. Його найближчими друзями були: Николишин і «Старий» (дійсного прізвища Старого я не знаю). Николишин був також гарно зложений красивий брюнет з правильними українськими рисами обличчя. За фахом учитель. Мав закінчений педтехнікум. Старий був простим ватажком-робітником. По всіх ознаках їхньої поведінки вони робили враження вийнятково поважаних у лагерах політв'язнів. Із справжнім організаційним світом вони ніколи не мали нічого спільного, але в лагерному житті, там, де вони бували, відігравали немалу роль. Із їх заносливих оповідань було ясно, що вони по всіх лагерах провадили криваву боротьбу за право паразитувати над трудівниками, яких вони презирливо називали «скупарями», які зобов'язані були платити їм дань. Інтеліґентів-гуманістів презирливо називали «дипломатами». Якщо такі «дипломати» ставали їм на пальці в їх паразитуванні, то вони їх безцеремонно били, а декотрих навіть і вбивали. Раніш це всюди робили блатні, але вони хоч не прикрашували себе іменем політв'язнів-націоналістів і так прямо не переслідували своєї інтеліґенції, а ті самі себе уважали за українських націоналістів і самі в найжорстокіший спосіб розправлялись із дійсними патріотами свого народу, свого краю. Це була п'ята колона в нутрі політв'язнів-українців. Частина з них все це робила по завданню беріївських опричників, а більша частина під керівництвом перших, робила це для своєї вигоди із інстинктовних збуджень своєї бандитської натури. Оце у вагоні було зараз все знайомство із тією дикою руйнівною силою неоглушенних інстинктів сваволі. Тоді я ще достеменно не знав про їх злочинну діяльність по всіх лагерах. Федір, так як і завжди, навпаки, старався дошукуватись якихось позитивних рис у цій бандитській стихії. По поводу оцінок і поглядів на людей, між Федором і мною завжди була непримиренна суперечка. Він завжди захоплювався силами, навіть як ті сили проявлялися у явно неґативному напрямку. Я, натомість, був прихильником затяжного і завзятого опору проти свавілля тих банд. Я уважав, що ті українські банди по лагерах були найшкідливішими від усіх інших банд. Це вони своїми ганебними діями заплямовували всю нашу націю. Я міг прощати всякі злочини всяким злочинцям, але тих, які самі себе відрекомендовують борцями за незалежність свого народу, а насправді своїми діями плямують славне ім'я своєї нації, я сприйняти не міг. Оце, саме з цього приводу почав наростати конфлікт між мною і тими бандами та їх апологетами. Серед каторжан таких елементів було дуже мало: вони були безсилі, а серед ітееловців їх було дуже багато. Українці-каторжани — це були в основному стрільці і командири відділів УПА та зрідка члени ОУН. А українці-ітееловці — це був різношерстний континґент. Серед них було багато стрибків, які перейшли із сільських оунівських самооборон в істребительні батальйони ЧК. Були й просто бандити та злодії, які грабували, обкрадали мирних людей і кооперативи, на місці злочину залишали націоналістичну літературу, щоб таким чином зробити одвод на організацію. Ті ж люди як на волі, так і в лагері були чорною плямою на чистому тілі нашої нації. Вони вміли зашантажовувати в свої банди дуже часто і хороших недосвідчених молодих людей. 3 тими бандами вести боротьбу було незрівняно трудніше, ніж з бандами бувших німецьких поліцаїв і командирів поліції в каторжанському третьому лагері, які явно співпрацювали з лагерною адміністрацією. Вони були «п'ятою колоною» серед політв'язнів-українців. Але це я зробив передчасний екскурс у сторону тих чорних сил. Про їх конкретні дії доведеться писати в подальшому. Словом, першою зустріччю з ітееловцями я був розчарований. Литовський полковник і віленський психіятр були також небажаними людьми. В області свого фаху, можливо, вони були і сильні, але у громадських справах, це наївні люди. Вивчати нам всю ту різношерстну публіку було дуже добре, тому що нас там ніхто не знав і не звертав на нас жодної уваги.