Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

Та другий Хмара — іронічно хитав головою: Дурню-дурню!.. Бачив кого й за що розстрілюють, а тебе помилують?.. А як і помилують — то розумієш що хочеш зробити?! Розумієш, що ти хочеш сказати селянам, яких сам підбурював до боротьби, яким через тебе палили хати та які все таки вірили тобі, переховували, ризикуючи своїм життям, йшли на твій заклик в боротьбу й гинули во імя тої Ідеї, яку ти тепер хочеш прилюдно оплювати. Якою ганьбою покриєш ти в їх очах своє імя! А що скажуть товариші, за кордоном! Довідавшись — з огидою відвернуться і занесуть тебе на листу зрадників. Живим тебе вже все рівно вороги не випустять з рук. Не зможеш ні кровю їх змити з себе плями, ні виправдатися. Так не краще вмерти з гордо піднесеною головою?!

— Ти вже забув як вмреш?! Хто вшанує тебе за це? Забудуть як забули вже тисячі…- відкликався інший Хмара й починав викладати свої аргументи. Без кінця сперечалися два в одному. Та коли в щілини вікна пробилося денне світло — в камері був вже один, той самий Хмара: ідеї і чести за життя не продам… Розстрілюйте.

Минали дні й тижні. Що кілька днів у Хмариній камері були смертні «гості». Сиділи три-чотири години і йшли туди, — звідки нема повороту. Кожний інакше дивився смерті в очі. Одні молилися, другі ридали, треті були понуро спокійними. Були такі, що божеволіли в останні години. Та від всіх Хмара чув одно найщиріше бажання: Жити! Ще хоч рік… хоч місяць… хоч один день…

Вони заражували цим бажанням його душу. Отруювали цим словом йому мозок.

Одного ранку, після розстрілу двох мужчин та жінки, що цілий вечір ридала й реготалася б’ючись в істериці коло Хмариного тапчана, — до камери зайшов Галіцкій.

— Ну, як поживаєте, товариш Харченко? Щось ви зле виглядаєте… Певно годують вас не дуже добре?

— Хіба ви не знаєте…

Начкро легенько усміхнувся.

— Як ви до нас — так ми до вас…

Н-н-н-у — нічого. Я скажу щоби вам дещо приносили. Треба вас перед смертю трохи поправити… Одержали вже постанову колегії з Москви про ваш розстріл… Та маємо час — спішити нікуди. Потреба в тому, що ми вам пропонували, помалу відпадає. Внутрішнє положення України складається так, що ми можемо обійтися без комедій. Та посидьте ще — може щось цікавого для нас пригадаєте собі. Може почитати маєте охоту? Можу вам цю книжечку покинути — я як раз її скінчив. Арбузов! Вкрути сюда яснішу лямпку а на день давай гасову.

Кинув на тапчан московський переклад якогось легкого французького роману, змонтованого з кохання, вина та смачних вечер.

Через годину Арбузов приніс розкішне снідання в посуді ресторану «Уніон». Білі серветки… В термосі була чорна кава з лікером. Поклав на тапчан сотку дорогих папіросок і сірники.

Такий самий був обід та вечеря. То саме в наступні дні. Найкращі дання — вибагливо змінилися. Оба дозорці ввічливо й «приємно» балакали, давали читати газети.

Через тиждень — Арбузов зайшов до камери і мовчки забрав коробку з папіросами, сірники, кавалок білого хліба, який залишився від вечері, книжку.

— На що ви це забира…

Дозорець, суворо виваливши очі, мовчки різнув себе пальцем по язику й приклав палець до носа. Знову пів фунта гливкого чорного хліба і окріп. Знову смердяче стухле пшоно. Забруджена матова лямпка — пішла на своє місце. Знову тиша й темрява…

Тягнулися дні та ночі. Ніхто не приходив. На допити не викликали. Все частіше думав над словами Галіцкого, що те, що вони йому пропонували — вже для них непотрібне. З темного кутка душі вилазив жаль і злість на себе. Хотілося їсти. Тупо-в’їдливий біль голоду запановував над всіма почуттями, відганяв на бік всі думки й бажання. На перший день після «зміни» не міг проковтнути смердячої пшонинки. На другий присилував себе. На третій жадібно сьорбав огидну юшку, вибирав пальцем із дна пшоно, а шлунок інтимно сполучившись з мозком, викликали перед очі смачні обіди і вечері.

Були хвилі, в які почуття голоду перемагала мрія про волю, але не куплену ціною зради, а видерту власними руками. Ночами, припавши до маленької дірочки зробленої у дверях нижче вирізки (для підглядання), не тільки слухом, а всіма нервами, тим шостим чуттям, яке вироблює небезпека, — вивчав життя тюрподу. Привчився чути нечутні кроки дозорця. Безпомилково відгадував, де він знаходиться. Міська електровня давало світло лише до першої години ночі. По першій тюрпод поринав в абсолютну тьму. Лише коло вихідних дверей висіла гасова лямпа.

На дворі було вже тепло. Під час останніх викликів на допити — бачив в ганку, за гратами виходних дверей ліжко і столик. Дозорці вартували по дванадцять годин. Оглянувши увечері камери — виходили й лягали в ганку.