Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

У всіх клітинах, у всіх атомах тіла розлягається нечутний крик протесту. Не хочу!.. Виходу!..

Зірвавшись із тапчана оглянув двері, стіни, грати… Закрутилося десятки плянів утечі — один від другого абсурдніший.

До дверей знову наблизилися кроки. Стукнула колодка… Рубцов з розсіяним обличчям з нервово бігаючою в зубах папіросою… У Арбузова руки і кінець носа в крові. Від носа на щоку простягся мазок крови зроблений рукою… У котєльнікова в руках кавалок телефонного проводу.

— Ну, отамане, давай руки назад.

В серце вдарив холодний струмок. Що це?! Невже — кінець?.. Став з погаслим поглядом. Дозорці вхопили руки й скрутили їх назаді проводом. Почувши себе без рук, Хмара стиснув зуби. Ех дурень! Було кинутися і загинути в боротьбі, а не бараном… Хоч би очі котромусь вибив!..

Рубцов весело поляпав по плечі.

— Ну, браток, прийшла й твоя година…

Хмара криво усміхнувся.

- І без суду?

Рубцов засміявся.

— На чорта нам суд — час дурно марнувати… Ми тебе — під час утечі — зрозумів? Вели на допит — а ти кинувся утікати… А ми тебе «шльопнули» і все в порядку… Ну — рухай!..

Блиснула думка — не йти. Най беруть силою… Почують інші в’язні… але в ту ж хвилину все тіло обгорнула глибока апатія. Та чи не все одно?! Раніше — чи пізніше…

Твердим кроком переступив поріг камери. Котєльніков, який мав джур, замкнув за ними вихідні двері. Арбузов взяв у ганку з кута французьку коротку карабінку й нибив її на гостро. Перейшли дворик тюрподу і йшли між будівлями до головного будинку.

Арбузов доторкнувся холодною люфою до потилиці.

— Можна тут…

Рубцов, який йшов збоку, тримаючи мавзера коло вуха, стукнув ним по люфі карабіна.

— Ні. Далі… В проході до воріт…

Хмара йшов вичікуючи стиснувшись.

Якось дивно лоскотало те місце, де голови торкалися люфа карабіна, неначе хтось мягким пером свердлив там діру.

По всьому тілі бігали млосні струмочки, які прагнули — але невідомо — чи продовжити, чи скоротити це вичікування товчка, що мав перекинути за таємну межу буття й небуття, а в мозку, як на сміх, крутилися дурненькі образки дитинства. Коли порівнялися з проходом між будинками, який вів до головних воріт, — Арбузов знову доторкнувся люфою.

— Одійди, комендант, а то заляпаю…

Рубців голосно засміявся.

— Покинь, Арбузику… Шльопнем, як назад будем вести.

Увійшли до секретно-оперативної частини й розвязали руки.

— Машеруй у кабінет до товариша Галіцького!

Начкро зустрів привітливо.

— Я, товариш Харченко, зараз не маю часу багато з вами балакати. Викликав тільки, щоби подивитися, як ви себе почуваєте. Виглядаєте не дуже добре… Не надумалися ще?..

Хмара понуро мовчав.

Галіцький взяв зі стола револьвер і почав ним гратися.

— Переконувати та уговорювати я вас більше не буду. Ідеї — на бік. Ми пропонуємо вам звичайну комерційну комбінацію: життя — за кілька слів на суді. Може ви думаєте, що ми не дотримаємо слова і після того суда все таки вас розстріляємо? Для нас — це не булоби вигідним. На такому суді ми мусимо показати себе «ліберальними». Ви — не останній… Як що будемо судити вас за замкненими дверима — річ інша… Зрештою — ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого суду. Скажу — і вас застрілять у подвір’ї «при спробі тікати». Захочу — застрілю вас отут в кабінеті «при спробі напасти на мене». Крім всього, ми послали до колегії ОГПУ на затвердження нашу постанову про розстріл вас. Через тиждень — два, зможемо забрати до гаражу без всяких церемоній з судами. Як що ви порозумнішаєте — ми це анулюємо і улаштуємо прилюдний суд. Маєте ще час — можете надумуватися. Здійснити нашу умову можна лише тоді, як я побачу, що ви порішили вже міцно. Нам нецікаво зібрати людей для того, щоби ви викинули якогось коника. Крім того, на такий суд нам потрібна для вас декорація. Потрібні ще люди. Мусите їх дати. Одного вас судити на прилюдному суді нецікаво. Поки що — до побачення.

Начкро натиснув під сукном на столі ґудзик. На порозі став вартовий комендант і три червоноармійці.

Відпровадили до тюрподу як звичайно.

Тієї ночі Хмара вже не спав.

Та в камері № 6 було вже два Хмари.

Той, що містився в першому говорив:

Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Галіцкій каже правду. Розстріляти мене тоді — їм не буде рації. Буду в тюрмі… Буду мати досить хліба, якусь зупу й кашу. Не буду голодний. Буду жити надією на втечу, на волю і помсту. Буду ще боротися за волю Батьківщини… Побачу ще Україну вільною…