Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

Комендант нахилившись до дозорця шепнув:

— Камера — 6. Ізоляція повна.

Хмара витягнув з кишені недокуреного папіроса.

— Можна сірника у вас попро…

Дозорець приклав до уст пальця: — Тссс… Потім різнув себе пальцем по виставлено язиці і многозначно приклав палець до носа.

В тюрподі панувала мертва тиша.

Давши знак пальцем, дозорець підвів арештованого до столика й поклавши перед ним листок паперу та олівець — нахилився до його уха.

— Напиши своє прізвище, скільки літ і звідки походиш. Та від цієї хвилини забудь, що у тебе прізвище й що ти маєш голос.

Скінчивши «формальності», повів попід двері камер в кінець темного, покрученого коридорчика. По дорозі затримав за рукав і мовчки підняв ляду у підлозі. Знизу пахнуло смердячою вохкістю й холодом.

Нахилився до уха:

— Як заспіваєш, або голосно заговориш — підеш на три дні «туди» і нічого не дістанеш їсти.

Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Загратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трошечки світла — ніколи сонця. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. В куті смердяче відро.

Якийсь час ходив по камері. Потім впав на тапчан і заснув тривожним сном.

Снилося галицьке місто й рідне село, Остапчук і Галіцький, та ще хтось ніжний й ласкавий, про зустріч з ким мріяв, як переходив Збруч.

Потяглися одноманітні, сірі дні. Темрява й тиша гнітили, вимотували нерви.

Дозорець, кацпчук Арбузов на кожну спробу забалакати хоч би шепотом, щоб почути людський голос — лише пророблював свої маніпуляції пальцем коло уст і носа. Другий, кацапчук Котєльніков, — робив німу жахливу міну й загрожуючи кивав пальцем.

Двері відмикалися три рази. Рано дозорець забирав відро — «парашу» і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку з під консервів чистого окропу. На обід що дня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи звареної з сильно стухлого пшона [3] Подільська заготконтора передала губ. ГПУ більше двох тисячі пудів зіпсутого у складах пшона. Цим пшоном годували в’язнів у тюрподі ГПУ на протязі цілого 1924 і початку 1925 року. . У вечері знову бляшанка окропу.

Хліб з’їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонинки бурчало в роздратованому шлункові. Дужий організм вимагав їжі. Хмара чув, як з кожним днем падав на силах. Від кілька хвилинного ходження по камері — закручувалося в голові.

Все довше пролежував на тапчані гамуючи думками крик голодного тіла.

Кілька разів викликали опівночі на допити. Відповідав одно: нікого й нічого не знаю. Говорити на суді проти свого сумління і переконань — не буду. Розстрілюйте.

Дошкуляла по дратована на допитах папіросами звичка. Шалено хотілося курити.

Не втерпівши попросив раз на мігах дозорця, щоб дав покурити папіроса. Отримав німу відповідь складену із трьох пальців. Був лютий сам на себе, що напросився на приниження.

Часом у вечері, голодним вовком завивала коло тюрподу спеціально улаштована авто-сирена. Клацали вихідні двері. Стукав засов найближчої до них камери. Вночі знову стукали двері. Чулися кроки, лайка, часом крик або плач. Здогадався, що то привозили і забирали на розстріл смертників.

Одного вечора, коли сирена понуро завила на вулиці, - камера несподівано відчинилася. На порозі став ніколи не розмовляючий дозорець із задоволеним усміхненим обличчям.

— За смертниками до тюрми поїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідци заберем… Хочеш закурити?

— Ні.

Замкнув двері.

Через пів години знову почулося виття. Лязнули вихідні грати. Кроки наблизилися до шостої камери. Шелеснув ключ. На порозі став вартовий комендант Рубцов із револьвером в руці і пропустив до камери двох молодих селянських хлопців зі скрученими назад дротом руками.

— Сідай, ти в цьому куті, а ти в тому! Як підведеться котрий — тут кулю дістане!

Один із хлопців несміливо обернувся до Рубцова.

— Товариш комендант! Мені на сторону треба…

— Валяй в штани!

Задоволено засміявшись від свого «дотепу», Рубцов обернувся до Хмари.

— Можеш через них бабуні на той світ поклін передати… Най тобі місце приготує…

Двері замкнулися.

При скупому світлі брудної електричної лямки Хмара приглянувся до хлопців.

З змертвілими, зблідлими обличчями непорушно сиділи по кутках.

— За що ви, хлопці?

Молодший неначе прокинувшись заперечуючо замотав головою.

— Нізащо… Ой — нізащо!..