Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

…До початку травня 1924 року, учителюючи в селах подільської губернії, виховували в шовіністичному, ворожому до світської власти духові дітей, навчаючи їх противодержавних деклямацій і співів та плекаючи в них любов до самостійної кулацької України…

…Постановив: з огляду на ідеологічно соціяльну ворожість обвинувачених до влади працюючих мас України — примінити до них найвищу міру соціального захисту — розстріл.

Присуд може бути об жалуваний до найвищого Суду УССР на протязі 24 годин від об’явлення.

Голова: Ліплевський. Члени: Галіцький і Берман. Секретар: Зільберман».

Жінка закрила уста й ковтнула повітря.

— Алеж… ми подали касацію… ми ж переховували лише двох… і не знали навіть, хто вони…

Сталов іронічно усміхнувся.

— Алеж… «переховували»?! — отже — знали… Вашої касації до найвищого суду надзвичайна сесія не пропустила. Це є її право передбачене законом.

Отже тут ще є затвердження присуду найвищим судом, якому ми самі присилаємо кожну таку справу. Порушення процесуальних приписів при розгляді вашої справи — найвищий суд не знайшов…

— Алеж. голова суду й один член, нас допитували, затверджували слідство, розписані на акті обвинувачення…

Прокурор перекинувся усмішкою з «членом суду» Галіцкім.

— Склад суду був законний. Отже… ви подавали ще телеграму про помилування до всеукраїнського старости…

Так от тут… «Розглянувши… з огляду на важкість злочину і соціальну небезпечність засуджених — прохання їх залишити без наслідків. Голова ВУЦВК Петровський. Секретар Буценко.»

Жінка засмучено, з любов’ю глянула на свого чоловіка, який стояв здвигнувши брові, міцно затиснувши уста.

Прокурор обернувся до Хмари.

— А ви засуджені по лінії ГПУ… Вам товариш Галіцкій прочитає постанову колегії…

Галіцкій «Ласкаво» усміхнувся Хмарі й взяв зі стола папірець.

«Колегія об’єднаного ГПУ, в складі голови т. Дзержінського, членів т. Менжиінського та Ягоди, розглянувши…постановила: Харченка Семена Васильовича — розстрілять.»

Прокурор склав до течки папери.

— Ну — здається все… Можна закінчувати…

Жінка нервово здригнула плечима.

— Товариш прокурор! Дозвольте нам з чоловіком перед смертю поцілуватись…

Галіцкій з усмішкою підняв руку.

— Не спішіть… Ми ще вас роздягнемо… Голими смачніще собі поцілуєтесь…

Прокурор зареготався. Всі усміхнулись.

Арбузов розв’язав смертниці руки.

— Ну — роздягайся! Тільки живо і все скидай, до останньої шматки.

Зніяковіла жінка стояла, не рухаючись.

— Е — та я бачу — ти бариня! Покоївки тобі треба…

Шурпнувши застіжки, став роздягати жінку. Знявши сорочку і панчохи — знову зв’язав їй руки.

Потім проробили ту саму операцію з чоловіком, який палахаючими від ненависті очима слідкував за роздяганням жінки.

Рубців глянув на Галіцкого.

— Отамана розв’язувати?

Той усміхнувся.

— Розв’яжи… Може вхопиш по зубах… най іде так!

Прокурор рухнув бровами.

— Буде трохи «недотримання приписів…»

Арбузов розщепив Хмарі пояса.

— Ну штани з підштанками та чоботи я здійму, а решту — потім стягнем…

Поки Арбузов возився з Хмарою, жінка наблизилася до чоловіка і поклала голову йому на плече. Він наблизив свої уста до її. По лиці його побігли груб сльози.

— Прощай Катю…

— Прощай Андрію…

— Можете не прощатись — усміхнувся Галіцкій — в одну яму підете…

Арбузов з сяючим від задоволення калмицьким обличчям — закрутив головою.

— О — ні, товариш начальник! Я її з отаманом положу, а чоловіка — набік!

Очі жінки злякано закруглилися.

— Я вас прошу! Не робіть цього…

Вся зграя зайшлася голосним реготом.

— Ну — досить! — стукнув Галіцкій рукою по столі — давай у той переділ!

Наступний переділ гаражу, була зацементована кругом кімната. Цементна підлога нахилена трохи вперед і до рівчака на середині, по якому кров розстріляних збігала до старого клозету. На пів метра від задньої стіни стояла дощана загородка, за якою був пісок. Дошки на середині були подіравлені кулями й заляпані темними плямами.

Смертників поставили в чергу коло правої стіни: з переду Оніщенка, потім жінку, потім Хмару.

Рубцов підійшов до «стєнкі», заклав до карабіна набій і кивнув Оніщенкові пальцем. Той оглянувся, мовчки кивнув головою дружині й пішов до Рубцова.

— Ставай лицем до стіни! Ближче!

Жінка глухо застогнала і замкнувши очі поклала назад себе голову на плече Хмари. Сотні шматків почувань та думок вихром крутилися в цю хвилину в голові отамана і одною з них, смішною й дикою в цім положенні — був жаль, що ніколи вже не притисне до грудей жіночого тіла, ніколи вже не вип’є радощів кохання…