Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Це, втім, не означає, що з отого дня я не видушила для себе трохи барвистості. Твоя присутність уже сама добре на мене впливала (визнання інститутки першої половини XIX століття, тб., романтички). Зазирни коли до Львова — можливо, що я поїду до Варшави на кілька днів свят.

Читаю роман Пайпера, котрий здається мені яловим.

Починаю готувати вступне слово до мого вечора. І думаю, що добре би, якби наші вечори у спілці увінчалися успіхом — щоб кожен говорив про себе. Я напишу Тобі, чи і як вирішиться це питання.

Сердечно тисну руку,

Дозя

Кланяйся і дякуй Сестрі.

Вітання п. Лаурі [459]— поки що.

7 XII 38

Бруно,

ось уже другий тиждень я все пишу Тобі листа, та ніяк не можу його кодифікувати. Тож нашаровується низка пластів, які я мушу пройти аж до останнього, до реакції на Твого дивного і несподіваного останнього листа.

Отож, насамперед був той лист, відповідь на мій одноденний побут у Дрогобичі. Ти прохопився з однією річчю, якої я не підозрювала: що Ти мене ревнуєш. Отож, мушу бути щирою: навіть теплі й барвисті інтелектуальні контакти, як-от із Мінкофом, або — упродовж певного часу — із Ройтманом [460], мають інший характер, ніж контакт із Тобою, єдиний у своєму забарвленні. Стійкість цього колориту і його насиченість упродовж стількох перипетій і кількох гострих атак — щоправда, не з нашої вини — з боку дійсності, схоже, свідчить, що перспективи для конкуренції відсутні, що то все ж одна із тих незмінних справ, яка мовою безсмертних, мовою вже канонізованих, власне й називається «безсмертною». Що ж стосується особи, замішаної в ту підозру, я починаю дивитися на неї, зваживши на натяки Твої й Твого оточення, дещо іншими очима — але, чи це справедливо? Я ціную в ньому його пристрасть і поезію, але глибшого контакту з ним не маю.

Я надміру затрималася при тому першому пласті листа.

Я трохи писала, допрацювала кілька речей і підготувала вечір. Мені так болісно, що хоч скільки б я виходила на люди, мене спіткає розчарування. Вечір той розбудив знову дещо приглушену останнім часом тривогу й гіркоту: для кого ми пишемо їдишем? Ті, хто прийшов, загалом розуміли, про що йдеться, але їм перешкоджало незнання мови. Із євр[ейських] поетів і отих т. зв. їдишистів н і х т о не прийшов. Стренґ кипить від обурення і стверджує, що той факт відлякує його від будь-яких контактів з євреями. Я на вигляд спокійніша, бо звикла, що не обізнані в поезії легковажать мною, тим не менше, я доволі прикро відчуваю узагальнення та перспективи цього явища. Сьогодні я вже знову трохи відійшла, тб. заспокоїлася, але кілька ночей не могла спати, гортаючи сторінки тієї сумної книжки, яка описує мою долю і невблаганно віщує мені продовження.

Втім, той вечір мав і позитивний момент: якщо я іноді сумнівалася, чи вдалося мені мистецьки сформулювати актуальний, політичний і суспільний елемент (то був один із важливих експериментів), — переконалася під гучне, трохи декламаційне та емоційне читання, що річ мені вдалася. Тож, може, цей момент надає сенсу тій події. Зоф'я Лісса, чиє судження д. авторитетне, була дуже зворушена.

А тепер переходжу до останнього листа.

Я хотіла би пройтися разом із Тобою рядок за рядком — у розмові. Не лише тому, що Ти так серйозно жадаєш серйозної реакції — «не абичим» — але тому, що він надається на проблематизацію. А коли ми будемо — може, найближчої неділі? — читати того листа, перечитаймо ще й іншого, того, якого Ти написав, довідавшись про заручини, і мого листа того часу, здається так і не надісланого, а може, не в тій формі надісланого. (Порядкуючи, я знайшла пакет листів від Тебе, тож прошу Тебе, щоб Ти повернув мені інші, позичені, якщо вони Тобі не потрібні, і ті, що були свого часу в Др. Фр., я хочу впорядкувати їх у хронологічному порядку). Чи є якийсь зв'язок? Є якась така дивна, ірраціональна асоціація рефлексії в мені; випадково прочитавши вищезгаданий лист безпосередньо перед останнім, я уклала таку конфігурацію рефлексії: чи не тому я не зробила висновків із першого, бо не вірила в його буквальність? Бо поставилася до нього, попри те, що сама тоді відчувала подібними категоріями і так розпачливо, як радше до поезії на тему, аніж дослівного освідчення, бо не вірила, що Ти вмієш насправді бажати життя і щастя, але одразу транспонуєш ту тугу на чисте, сублімоване переживання, і цим потроху вдовольняєшся, тією поезією життя, тим екстрактом чудесності, не бажаючи чи не вміючи витратити грубу й сіру сировину, сповнену нудьги й труду? Ймовірно, так я відчувала, маючи зрештою в руках певні докази, як мені, може, неслушно, здавалося.